Смерть як феномен

Блоґ: Галина Дичковська

Сьогодні померла моя собака.
П*ята за моє життя. Собаки не живуть довго.
На сусідній вулиці гніздиться ворон. Кажуть, вони живуть 300 років. Може я п*ята за його життя?
ЩО таке смерть? ЩО таке життя?
Сусідка навпроти. Бомж алкоголік: «Я б її убив. Скинув би з балкона, отак, униз головою...»
— А чого?
— Бо вона не живе.
— Не треба, їй і те не допоможе.
— Дійсно, не допоможе. Не скидатиму. З балкона.
А собаки будуть в раю?
Не богохульствуй.
А мені їх там бракуватиме. Який рай без собак? Нащо мені рай без собак? Якщо рай — це повнота, то там мають бути й собаки. І хто сказав, що собаки брешуть? Вони ж якраз не брешуть. Вони нас вчать правди. Люблять, кого хочуть і кусають, кого хочуть. і навіть під кущик ідуть, коли хочуть.
Мудрі таки індуси. Народиться моя собака ще раз собакою… а може людиною? Та ні, для людини вона надто правдива. Не вижила б. А може? А от котів вона не любила страшенно. Своїх терпіла, а чужим діставалося… непереливки. То може по кармі буде котом?
ЇЇ звали РАДА. Собаки люблять ррррррррр в імені. А ще вона знала, що вона собака. «Собака, — кажу, -ти зі мною не йдеш, я не гуляти, я на роботу!» А вона тільки так зітхне, знаю, мовляв. І завжди знала, коли обдурюю. Як кажу, що іду на роботу, а насправді — не йду. Вона не вірить.
Дякую, що ти в мене була, СОБАКА.

14 коментарів

Собака прожила гарне життя — її ТАК любили. Нехай з миром спочиває, тваринка.

У моєї бабусі колись було багато собак, кожна — у свій час. Я застав тільки останнього. Його звали Бурком. Він був світлим, трохи рудим, трохи бурим.
Ми з ним дуже любилися. Я йому вичісував шерсть, гладив, чистив очі. Але вже років десять його нема: інші собаки загризли. Це сталося тоді, як бабуся переїхала на зиму до нас і на обійсті нікого не залишилося. Поховали ми його біля липи.

Він плакав, коли ми їхали від бабусі додому. Тільки ми виходили з сумками, він зразу починав плакати(((((

Вот собаки мені за їх віляніє хвостом подобаються. Я люблю повагу ;). А коти, ті не такі — злопають шо припас і мандрують у свій котячий світ — коли поспати, а коли мишей половити. Людям часом дозволяють у цей світ застромити руку для почухання за котячим вухом. Але недовго. Що б людина не забувала, хто насправді в котячому світі головний. А пси, ті не такі. Пси люблять (в кращому і романтичному розумінні), хоча можуть і голову відгризти (в кращому розумінні)

Так, пси люблять, навіть не стільки люблять, скільки віддаються (в хорошому сенсі слова).
А коти — то справжні демократи (маю право, мене не чіпай, я гуляю як сам хочу).
Хоч це не робить одних кращими за інших, усі по своєму хороші!:)

Вот повезло Вам, Остапе, Ви на своєму життєвому шляху лише порядних псів зустрічав. А я часом таких сук (навіть серед кобелів) бачив, що волосся дибом вставало — причому по всьому тілі. Собачки вони ж всіляки бувають. Деякі віддаються (в хорошому сенсі слова) на жаркоє, а інші готові тебе втопити у власній радості і слині. Пси вони як люди. Хоча часто — значно кращі за людей.

Та всілякі бували...:)
Але, повертаючись до спрямованості цього блогу, смерть собаки, котрого любиш, сприймається як смерть людини… Дорогої людини.

Так, правильно.Це важко.
Я співчуваю пані Галині.

та я теж співчуваю, щиро. І думаю, що пану Богу стало глузду населити рай песиками, котиками, ховрашками та іншими улюбленими тваринками. І врешті-решт з раю Він їх не попер коли Єва злопала сама плоду із забороненого Дерева. То ота вся звірина, що перед Адамом вешталась і він їм всякі імена давав до цього часу у раю пасуться. Так що за собачку варто порадіти (ну так трошки), а пані Галині трішки посумувати, а потім таки за улюбленця порадіти — бо в раю тепло і весело. А ми усі потім туди підтягнемся.

У собаки було дуже гарне, по-слов'янський багатозначне ім'я РАДА…

Дякую всім, хто підтримав мене і собак:))
Направду люблю собак. Це від малечку. 5-річною приводила додому великих бродячих псів і на верески дорослих дивувалася:
— Чого ви всі кричите? Це ж мої знайомі.
Ніколи не розуміла хрестоматійної тези про те, що «в тварин свідомості немає», тільки інстинкти. Як немає, коли з ними можна спілкуватися? А скільки в них емоцій! І які різні! А які хитромудрі «операції» вони надумують, коли треба поцупити кісточку! Генерал позаздрить:))

Памятаю Раду… Пригадую, як зустрічала мене веселим гавкітом у Вас на порозі :) Тримайтеся, Галино Орестівно.

Правильніше було б «Прапорщик позаздрить» ;)

Люблю собак. Більше, ніж котів. Котів майже не люблю — боюся (та це моє, особисте!) :))
Собаці можна довіряти, можна вірити, можна розраховувати на щиру взаємність, незрадливість — а це є запорукою справжньої дружби!!!
Чого лиш варті очі собак!
Завжди боляче втрачати щось справжнє. Щиро співчуваю вашій втраті…

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте