Медицина: Допомога? Заробіток? Формальність?

Завжди страшно, коли смерть забирає молодих. Подвійно важко, коли з дому іде щаслива, ЗДОРОВА, молода жінка, щоб прийти вдвох, а назад не приходить ніхто...
Вона так чекала тієї дитинки… Вісім років чекала. Розійшлася з чоловіком, так і не народивши дитини. Через кілька років зустріла Його. Простого  сільського хлопця, який «зробив себе сам». Чоловік. Справжній. Виїхав до Франції, заробив грошей, купив трикімнатну квартиру в обласному центрі. Привів у своє гніздо ЇЇ. Вона завагітніла, майже одразу. Гладила себе по животі і усміхалася...
— В мене буде багато дітей. Я ще хочу дівчинку...
Він возив ЇЇ в Люрд і Версаль, Вона усміхалася...
Пішла в роддом (як ця установа правильно називається?). В 3 ночі відійшли води. О 6 Вона була в свого лікаря:
— Я їду у відрядження, не маю часу, ви родитимете на черговій зміні.
На черговій то й на черговій:
— Чого ви тут ходите? Ідіть поспіть, жінки мають родити вночі.
Вночі, то й вночі. Лікарі краще знають. Щось там дали, щось вкололи. Сон. Вечір. Інша зміна:
- Не надоїдайте! То й що, що у вас води відійшли? По новому протоколу до 24 годин стимулювати не треба, йдіть спіть. Будете ранком родити.
А в неї уже починала підійматися температура. Прийшла ще одна зміна (!). Вона родила. З температурою 39,5.
30 годин після того, як відійшли води. Дитинку одразу забрали в реанімацію, бо вона не дихала. Він там досі лежить, маленький Василько, що народився 14.01.2011.
А її все переводили з відділу в відділ, поки не потрапила вже в реанімацію. Лікарі-реаніматологи робили все і навіть більше, ніж все, але було пізно, надто пізно...
Сонце, мороз, вітер. ЙОГО сльози на ЇЇ холодне чоло.
Вічная пам'ять...
І відчуття дикого абсурду. Не так має бути, не так...