Життя...
Шукачам своїх досконалих аристократичних коренів присвячую...
Пані Розалію знали і поважали в Проскуркові всі. Коли вона йшла містечковою вулицею, худорлява, в чорній закритій сукні, в напуцованих черевичках, завжди строго рівна, здавалося, навіть дерева шанобливо виструнчувалися, як новобранці на параді.
Регіт? Непристойне слово? Різкі чи незграбні рухи?
Ніколи.
Щонеділі до храму. І то не тепер, а в совітські часи. То вам не будь-що.
Розалія була католичкою і до московських батюшок не ходила. Іздила в сусідній район, бо там був ксьондз. Справжній.
Своїх дітей не мала, але виховувала двох сиріт з родини, які втратили батьків у круговерті війни.
Чи то кожен здатен отак прийняти сирітське горе?
А вона щодня доглядала малих дівчаток, як підросли, то відправила на науку, так і подалися кудись у світи.
Чоловік десь загубився в тих буремних 1940-х. Чи виїхав? Чи арештував хто? Ніхто того достеменно не знав. Казали, що таки виїхав і часом присилає яку посилку Розалії на уродини. Залицяльників пані не терпіла. Одним поглядом обривала першу ж спробу романтичного зацікавлення...
Роки йшли… Пані все старіла… Дівчатка вже самі стали поважними панями та кликали до себе, але вона відказувала, що від могили сестри та батьків ніколи ніуди не поїде.
Ранок. Молитва. Порання по господарству. Відвідання цвинтаря. Витирання пилу із старих гербів. Книжка. Молитва. Ніч.
Так минав день за днем.
Містечко в пошані схиляло голову і дивувалося: як ото так мож жити? Так правильно і досконало? Мали її за святу.
От тільки сусід Іван її не любив і навіть не поважав. Причини тої неприязні не розумів і він сам, але інакше, як «відьмаче стерво» її не називав. Що вже його дружина совістила та просила, а він тільки плюне вслід шанованій пані. Ніколи і доброго слова не скаже.
Врешті, вона стала зовсім старенька. Відмовлялася будь-куди і будь до кого йти. Лежала. А смерть все не йшла:
— Приведи мені ксендза.
Анна, жінка, яку найняли колишні вихованки, щоб доглядала Розалію, завжди виконувала будь-які її прохання. Розуміючи, що ситуація критична, перепитала:
— А може дівчатам дати знати?
-Нє! Роби, що кажу! Дівчата хай не приїзджають! Не кажи їм нічого! Нікому нічого не кажи!
Пані Розалії ослухатися було важко, навіть тепер, коли вона немічна лежала в ліжку. Анна поїхала за ксьондзом.
Ксьондз розмовляв з хворою довго. Врешті вийшов і наказав Анні покликати родину.
— Родини нема, пані казали своїм вихованкам нічого не казати...
— То кличте сусідів.
Покликала.
В кімнату до хворої зайшло пятеро найближчих сусідів, тих, що на ту хвилю були вдома. Вони не звикли бачити її такою. Згорблена, нещасна, заплакана… Пані лежала на подушці і не мала сили на них дивитися. Почала говорити:
— Ми були багаті, дуже багаті. Сотні моргів поля, камениця. Мій муж був добрий господар, то все приносило прибуток. Він давав лад нашій сімї і помагав батькам, з усім справлявся. Але підросла Франя, моя молодша сестра. Вона була дуже гарна, дуже...
Дуже гарна була, дуже...
Старенька зайшлася риданням… Ксьондз взяв її за руку, вона трохи заспокоїлася.
— Муж сказав, що як Франя вийде заміж, то батьки віддадуть за нею придане… віно… Половину всього маєтку. Половину моргів поля і каменицю. І казав, що хлопець той, Петро, лайдак і непотріб, пустить маєтки з вітром і наробить встиду родині…
Він привіз якогось порошку і я всипала їй до чаю… Я не могла ослухатися мужа!
Могла. І Франя би жила. І може би в неї були діти. І може би в мене були… Вона вмерла навесні 1939, а потому прийшли большевики і забрали всьо. І камениці, і поле. Нам не було де жити і нас притулила родина того Франиного хлопця, бо вони були бідні і їх большевики не чіпали...
Розалія сіла.
— Простіть мені люди, ви думали, що я свята, а я… я проклята...
— Бог простить, Рузю.
— Простить?
До ліжка підійшов сусід Іван, кремезний дядько та став коло хворої на коліна. Вона дивилася йому в очі і там шукала останнього порятунку:
— Простить? А ти простиш?
— Прощу. Бо хіба я без гріха? А Петро, Рузю, після смерті Франі пішов у монастир, до студитів, а потому попав у Сибіри, та вже й не вернувся. Я знаю, бо то мій вуйко…
Іван обійняв стареньку своїми велетенськими руками неначе дитину. Вона зітхнула з полегшенням, ніби все життя чекала отого Іванового «Прощу», і глянула на ксьондза:
— Я сповнила покуту. Люди простили… то Бог...
Сльози лилися їй з очей не перестаючи, Іванова сорочка була вже мокра, він підтримував її немічне тіло. Крізь хмари зненацька вигулькнуло сонце і через вікно промінь торкнувся Розалиного лиця. Вона повернула голову до вікна:
— Іване, Ангел!
Усмішка, може вперше за довгі роки, Усмішка осяяла її обличчя.
Ксьондз відсторнив Івана і закрив їй очі.
На Проскурківському кладовищі дві могили поруч:
Франческа 1920-1939 і Розалія 1905-1990.
Це реальна історія з життя. Змінено тільки імена і назви та додано деякі художні деталі.
Пані Розалію знали і поважали в Проскуркові всі. Коли вона йшла містечковою вулицею, худорлява, в чорній закритій сукні, в напуцованих черевичках, завжди строго рівна, здавалося, навіть дерева шанобливо виструнчувалися, як новобранці на параді.
Регіт? Непристойне слово? Різкі чи незграбні рухи?
Ніколи.
Щонеділі до храму. І то не тепер, а в совітські часи. То вам не будь-що.
Розалія була католичкою і до московських батюшок не ходила. Іздила в сусідній район, бо там був ксьондз. Справжній.
Своїх дітей не мала, але виховувала двох сиріт з родини, які втратили батьків у круговерті війни.
Чи то кожен здатен отак прийняти сирітське горе?
А вона щодня доглядала малих дівчаток, як підросли, то відправила на науку, так і подалися кудись у світи.
Чоловік десь загубився в тих буремних 1940-х. Чи виїхав? Чи арештував хто? Ніхто того достеменно не знав. Казали, що таки виїхав і часом присилає яку посилку Розалії на уродини. Залицяльників пані не терпіла. Одним поглядом обривала першу ж спробу романтичного зацікавлення...
Роки йшли… Пані все старіла… Дівчатка вже самі стали поважними панями та кликали до себе, але вона відказувала, що від могили сестри та батьків ніколи ніуди не поїде.
Ранок. Молитва. Порання по господарству. Відвідання цвинтаря. Витирання пилу із старих гербів. Книжка. Молитва. Ніч.
Так минав день за днем.
Містечко в пошані схиляло голову і дивувалося: як ото так мож жити? Так правильно і досконало? Мали її за святу.
От тільки сусід Іван її не любив і навіть не поважав. Причини тої неприязні не розумів і він сам, але інакше, як «відьмаче стерво» її не називав. Що вже його дружина совістила та просила, а він тільки плюне вслід шанованій пані. Ніколи і доброго слова не скаже.
Врешті, вона стала зовсім старенька. Відмовлялася будь-куди і будь до кого йти. Лежала. А смерть все не йшла:
— Приведи мені ксендза.
Анна, жінка, яку найняли колишні вихованки, щоб доглядала Розалію, завжди виконувала будь-які її прохання. Розуміючи, що ситуація критична, перепитала:
— А може дівчатам дати знати?
-Нє! Роби, що кажу! Дівчата хай не приїзджають! Не кажи їм нічого! Нікому нічого не кажи!
Пані Розалії ослухатися було важко, навіть тепер, коли вона немічна лежала в ліжку. Анна поїхала за ксьондзом.
Ксьондз розмовляв з хворою довго. Врешті вийшов і наказав Анні покликати родину.
— Родини нема, пані казали своїм вихованкам нічого не казати...
— То кличте сусідів.
Покликала.
В кімнату до хворої зайшло пятеро найближчих сусідів, тих, що на ту хвилю були вдома. Вони не звикли бачити її такою. Згорблена, нещасна, заплакана… Пані лежала на подушці і не мала сили на них дивитися. Почала говорити:
— Ми були багаті, дуже багаті. Сотні моргів поля, камениця. Мій муж був добрий господар, то все приносило прибуток. Він давав лад нашій сімї і помагав батькам, з усім справлявся. Але підросла Франя, моя молодша сестра. Вона була дуже гарна, дуже...
Дуже гарна була, дуже...
Старенька зайшлася риданням… Ксьондз взяв її за руку, вона трохи заспокоїлася.
— Муж сказав, що як Франя вийде заміж, то батьки віддадуть за нею придане… віно… Половину всього маєтку. Половину моргів поля і каменицю. І казав, що хлопець той, Петро, лайдак і непотріб, пустить маєтки з вітром і наробить встиду родині…
Він привіз якогось порошку і я всипала їй до чаю… Я не могла ослухатися мужа!
Могла. І Франя би жила. І може би в неї були діти. І може би в мене були… Вона вмерла навесні 1939, а потому прийшли большевики і забрали всьо. І камениці, і поле. Нам не було де жити і нас притулила родина того Франиного хлопця, бо вони були бідні і їх большевики не чіпали...
Розалія сіла.
— Простіть мені люди, ви думали, що я свята, а я… я проклята...
— Бог простить, Рузю.
— Простить?
До ліжка підійшов сусід Іван, кремезний дядько та став коло хворої на коліна. Вона дивилася йому в очі і там шукала останнього порятунку:
— Простить? А ти простиш?
— Прощу. Бо хіба я без гріха? А Петро, Рузю, після смерті Франі пішов у монастир, до студитів, а потому попав у Сибіри, та вже й не вернувся. Я знаю, бо то мій вуйко…
Іван обійняв стареньку своїми велетенськими руками неначе дитину. Вона зітхнула з полегшенням, ніби все життя чекала отого Іванового «Прощу», і глянула на ксьондза:
— Я сповнила покуту. Люди простили… то Бог...
Сльози лилися їй з очей не перестаючи, Іванова сорочка була вже мокра, він підтримував її немічне тіло. Крізь хмари зненацька вигулькнуло сонце і через вікно промінь торкнувся Розалиного лиця. Вона повернула голову до вікна:
— Іване, Ангел!
Усмішка, може вперше за довгі роки, Усмішка осяяла її обличчя.
Ксьондз відсторнив Івана і закрив їй очі.
На Проскурківському кладовищі дві могили поруч:
Франческа 1920-1939 і Розалія 1905-1990.
Це реальна історія з життя. Змінено тільки імена і назви та додано деякі художні деталі.
0 коментарів