Психотерапевт Тетяна Калашник, вихід з Лабіринту

 
kalashnik.odessa.net/
Складності є в житті кожної людини. Інколи вони великі. Інколи навіть надмірні. Втямивши в якийсь момент, що складнощі мого життя — не результат долі, не свавілля божої волі, не збіг зовнішніх обставин, а закономірний наслідок моїх дій, я почала шукати виходу із лабіринту, в який сама себе колись загнала.

Лабіринт — справа складна. Там ще й Мінотаври бігають періодично, та все норовлять загнати тебе подалі від виходу. Отак шукаючи виходу з лабіринту я попала якось на психотерапевтично-навчальну групу Тані Калашник. День 1. Дивлюсь на Таню і розумію, що мені хочеться розказати їй ПРАВДУ. А правда важка, колюча…
-         Ты готова рассказать самую страшную историю своей жизни?
Таня кидає мені нитку, що може вивести мене з лабіринту, але я не маю сил її підняти. Мінотавр важко дихає мені в лице. Ще крок до нитки і розтопче… Хитаю головою на знак заперечення. Таня ніби й не чекала іншої відповіді, залишила нитку і пішла далі. Кидає нитки, всім і кожному. Тільки чогось коло кожної нитки стоїть Мінотавр, не Танин, а наш, кожного з нас. Щоб взяти нитку, треба пройти повз пащеку Мінотавра. Страшно. Таня мене не жаліє. В ній нема і краплини жалості. Нікого не жаліє. Не просить, не переконує. Мінотавр і нитка. Рішай сам, дій сам. Хтось ховається назад в лабіринт, хтось вичікує, а хтось наважується...
-         Тань, я хочу…
На одне тільки моє звернення мені летить ще одна нитка, друга третя, четверта… Беру другу і починаю йти, помаленьку, а потім все швидше і швидше. Мінотавр. Не заважай, відчепися. Змалів, зуби повипадали, як старий облізлий собака, ще меншає, вже як щур, втік кудись в лабіринт. Біжу. САМА! Вже й забула про Таню. Ні, ось вона, стоїть на виході з лабіринту і сміється.
День 3.
Я, усміхаючись:
-         Тань, я вже можу розказати найстрашнішу історію свого життя:).
-         А надо?
Таня сміється до мене чи то просто сміється і я сміюся, і та історія стає вже не важлива. Важливий тільки сміх і Сонце, таке яскраве після Лабіринту.  

А ось невелика казочка безпосередньо від Тані:

СКАЗКА — ЛОЖЬ, ДА В НЕЙ НАМЕК

    В некотором царстве, в некотором государстве жили, были Трамвай и  НЛО.  Они очень любили друг  друга.  Т р а м в а й,  к а к  е м у  и полага е т с я.,  м е д л е н н о  и  надежно двигался по рельсам, останавливаясь на светофорах и трамвайных остановках. Его путь рационален, полезен, понятен. НЛО  такая субстанция, которая может мгновенно перемещаться  с огромной скоростью, охватывая своим взором колоссальные просторы  и расстояния. То, что Трамвай, двигаясь по рельсам, не сможет увидеть никогда, НЛО видела целостно, сразу, издалека, сверху, задолго до… И  когда возникали размолвки в этой семье, Трамвай начинал громче стучать по рельсам, хлопать дверями, пронзительно свистеть, стремясь отвязаться  от проводов и  соскочить   с намеченного пути.  НЛО терпеливо наблюдала за ним сверху, быстро двигаясь в небесном  пространстве в разные стороны, изучая всю картину с большой высоты, видя ситуацию целостно и объемно. Она изредка своим свечением подавала сигналы Трамваю,  поддерживая его своим присутствием. И когда уставший от бега по кругу Трамвай,  наконец, замечал сигналы НЛО, ему удавалось  найти новые пути, где рельсы надежнее, светофоры исправнее  и  «жизнь налаживается».    Сказка — ложь, да в ней намек. И не совсем  на то, о чем вы  подумали. В своей, женской, логике я рассказала вам о рациональном (мужском) и интуитивном (женском) мышлении. Внутри каждого из нас есть свой Трамвай, своя НЛО. И тот, и другой вид психологического  транспорта ценен и полезен. Важно  как, когда, с кем и зачем мы их используем! Каждый сам себе Трамвай и сама себе НЛО! Выбор и ответственность за  «способ передвижения»  в жизни — ваше право.