Не здійснений і вже нездійснЕнний діалог на фоні самашедших записок
Моєму названому братові Ростиславу (20.09.1957-3.05.2011)
Передісторія. Названі гешвістер.
Ми не родичі. Взагалі аніскілечки. Хоч до біса багацько людей щиро вважає, що я — твоя сестра, а ти — мій брат. Ми так часто це говорили всім і по різному, що вже й самі в це повірили. А все просто. Мій батько Орест (бандерівець), твій Богдан (мельниківець) сиділи в одному таборі. Є на карті республіки Комі в Росії таке маленьке містечко — Абезь, точнісінько на Полярному колі. Там в далеких 50-х Богдан врятував життя Оресту. А потім Орест врятував життя Богданові. Так вони стали братами. Побратимами. А нам з тобою ще до народження судилося бути братом і сестрою.
Ми сидимо на балконі київської багатоповерхівки:
— Я ось читала «Записки самашедшого». Знаєш, так собі думала, що ти б міг так казати.
— Як?
— Ну, як герой книжки.
— Аааа… Знаєш, мала, я книжок уже не читаю. Взагалі. В цьому світі на загал нема вже нічого цікавого. Хіба на тому, — ти усміхаєшся, а мені від тої посмішки чогось зовсім не смішно.
Мовчу. Мені нема ЩО тобі заперечити. Більше того. Знаю, що ти правий в тому, що сказав і навіть в тому, що не сказав. Однак не хочу з тобою погоджуватись. Просто не хочу. Ти теж це знаєш, і всі мої не висловлені заперечення нівелюєш легким помахом руки:
— Ет, мала...
Боже мій, хто ж на цьому світі ще може сказати мені мала? Уже ніхто. Але тоді я цього не зацінила, тільки розсердилася на твою старшобратську зверхність.
Продовження тут
Передісторія. Названі гешвістер.
Ми не родичі. Взагалі аніскілечки. Хоч до біса багацько людей щиро вважає, що я — твоя сестра, а ти — мій брат. Ми так часто це говорили всім і по різному, що вже й самі в це повірили. А все просто. Мій батько Орест (бандерівець), твій Богдан (мельниківець) сиділи в одному таборі. Є на карті республіки Комі в Росії таке маленьке містечко — Абезь, точнісінько на Полярному колі. Там в далеких 50-х Богдан врятував життя Оресту. А потім Орест врятував життя Богданові. Так вони стали братами. Побратимами. А нам з тобою ще до народження судилося бути братом і сестрою.
Ми сидимо на балконі київської багатоповерхівки:
— Я ось читала «Записки самашедшого». Знаєш, так собі думала, що ти б міг так казати.
— Як?
— Ну, як герой книжки.
— Аааа… Знаєш, мала, я книжок уже не читаю. Взагалі. В цьому світі на загал нема вже нічого цікавого. Хіба на тому, — ти усміхаєшся, а мені від тої посмішки чогось зовсім не смішно.
Мовчу. Мені нема ЩО тобі заперечити. Більше того. Знаю, що ти правий в тому, що сказав і навіть в тому, що не сказав. Однак не хочу з тобою погоджуватись. Просто не хочу. Ти теж це знаєш, і всі мої не висловлені заперечення нівелюєш легким помахом руки:
— Ет, мала...
Боже мій, хто ж на цьому світі ще може сказати мені мала? Уже ніхто. Але тоді я цього не зацінила, тільки розсердилася на твою старшобратську зверхність.
Продовження тут
0 коментарів