Не здійснений і вже нездійснЕнний діалог на фоні самашедших записок. Історія 1, С. 14
Історія 1. Продовження, початок тут:
«Але вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну». (Л.Костенко, Записки у.с., сторінка 14).
Про політику ми з тобою не говоримо. Нема що говорити. Ми з тобою зайві в цьому суспільстві, як були зайві наші батьки.
Колись, як ще бігали дітлахами, твій вчитель математики, гордо казав про тебе: «У этого мальчика голова нобелевского лауреата!» І при цьому якось так дивно сумнів, як ворожка на базарі: «Йой, дитино, не буде тобі щістє ніколи...»
Ми, малі, ніяк не могли втямити, чого той нобелівський лауреат має бути такий сумний? Втямили на 4 курсі університету, коли випуцуваний дядечко викликав тебе в кабінет і таємночо повідомив, що ти можеш зробити надзвичайну карєру, от тільки...
Тільки було зовсім невеличке — написати статтю в газету, як ти, юний комсомолець, засуджуєш свого батька, недолугого буржуазного націоналіста. Або навіть без статті, просто регулярно повідомляти отому дядечкові що говорить N. і які звязки в M. Ти тихенько зсуваєшся з крісла і дурнувато щось варнякаєш, що не можеш нічого писати, бо в тебе нема літературного таланту, а N. і M. — щирі радянські громадяни і говорять про успіхи партії в посівній компанії, і, звичайно, про останній з'їзд КПСС.
Дядечко теж усміхається, як ворожка на базарі, а ти розуміючи, що твій максимум — рядовий інженер рядового цеху, зітхаєш з полегшенням, що збувся тої чумної кар*єри, слава Богу, хоч зараз, а про все решта слід забути.
Дядечко давно у Верховній Раді, а ти ставиш електрику на яхтах і дачах таких, як він.
Ми не передоручали будувати Україну ніколи і нікому. Тим паче дядечкові.
Але цьому суспільству значно більше потрібен дядечко, його батіг і пряник, аніж ти чи я. Ми це знаємо. Обоє. Тому мовчимо. І ніколи не говоримо про політику.Нема про що.
Продовження тут:
«Але вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну». (Л.Костенко, Записки у.с., сторінка 14).
Про політику ми з тобою не говоримо. Нема що говорити. Ми з тобою зайві в цьому суспільстві, як були зайві наші батьки.
Колись, як ще бігали дітлахами, твій вчитель математики, гордо казав про тебе: «У этого мальчика голова нобелевского лауреата!» І при цьому якось так дивно сумнів, як ворожка на базарі: «Йой, дитино, не буде тобі щістє ніколи...»
Ми, малі, ніяк не могли втямити, чого той нобелівський лауреат має бути такий сумний? Втямили на 4 курсі університету, коли випуцуваний дядечко викликав тебе в кабінет і таємночо повідомив, що ти можеш зробити надзвичайну карєру, от тільки...
Тільки було зовсім невеличке — написати статтю в газету, як ти, юний комсомолець, засуджуєш свого батька, недолугого буржуазного націоналіста. Або навіть без статті, просто регулярно повідомляти отому дядечкові що говорить N. і які звязки в M. Ти тихенько зсуваєшся з крісла і дурнувато щось варнякаєш, що не можеш нічого писати, бо в тебе нема літературного таланту, а N. і M. — щирі радянські громадяни і говорять про успіхи партії в посівній компанії, і, звичайно, про останній з'їзд КПСС.
Дядечко теж усміхається, як ворожка на базарі, а ти розуміючи, що твій максимум — рядовий інженер рядового цеху, зітхаєш з полегшенням, що збувся тої чумної кар*єри, слава Богу, хоч зараз, а про все решта слід забути.
Дядечко давно у Верховній Раді, а ти ставиш електрику на яхтах і дачах таких, як він.
Ми не передоручали будувати Україну ніколи і нікому. Тим паче дядечкові.
Але цьому суспільству значно більше потрібен дядечко, його батіг і пряник, аніж ти чи я. Ми це знаємо. Обоє. Тому мовчимо. І ніколи не говоримо про політику.Нема про що.
Продовження тут:
0 коментарів