— Ти боїшся буднів?
— Буднів? Нє…
— Кажуть, будні руйнують сім*ї.
— Твою сім*ю зруйнували будні? Знаєш, вибач, що я не заїхав тоді, у Львові, просто якось подумав, що може ти там уже не живеш.
Ну от, ти як завжди — б*єш в десятку. Мою сім*ю дійсно зруйнували не будні. А що тоді?
— В мене не було сім*ї, одна печатка в паспорті. А в тебе була?
— Не знаю. Колись давно здавалося, що була.
— А потім?
— Потім я зрозумів, що нічого нема. Я ніколи уже не одружусь.
— Чому? Молодиці за тобою заглядають.
— Та хай гледять. Маєш коханця?
— Ні.
— Чого?
— Та так, коли боягузство переходить межу, воно стає підлістю, а це вже не цікаво.
— Угу.
Ти більше нічого не питаєш, ніби до найменшої крихти знаєш подробиці мого життя. Не питаю і я, теж ніби до крихти все знаю. А може таки і знаю?
Може б це в тебе закохатися? Ревнували ж мене до тебе колись твої численні поклонниці, особливо як їм вдавалося дізнатися, що я тобі не сестра. Намагаюся себе хоч якось розгойдати до тебе, та дзуськи. Не шкребе ані в правій, ані в лівій п*ятці. Таки, певно, я тобі сестра.
— Оце зараз — будні? — питаю я, нарізаючи цибулю до салату. Ти, витягуючи печену картоплю з печі,
— Не знаю. Я просто радий, що ти приїхала. Памятаєш, як там, в Інті, я водив тебе на мультики?
— Тільки трохи, мені ж було всього чотири роки, може п*ять.
— Знаєш, чим дивні родини наших батьків?
— ?
— Коли вони спілкувалися, були не будні. Святість була. А нам, малим, здавалося, що то свято. Ми думали, що то всі так живуть і так спілкуються.
Я раптом починаю тямити, що ти черговий раз правий. То сім*ї руйнують не будні, а просто відсутність святості...
— А зараз в цій бульбі і цьому салаті є святість?
— Є, бо я радий, що ти приїхала.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі. Увійти
або
Зареєструватися.
Увійти за допомогою профілю:
Facebook
або
Вконтакте
1 коментар