Я не шкодую, що була на Майдані / Епізод 6. Поверненя додому. Рефлексія
Продовження, початок тут:
Нас усіх з містечок і сіл привозять в Маріуполь. Тут формуються автобуси на зворотню дорогу. Поки ще не всі приїхали, спілкуємось між собою та маємо трохи вільного часу подивитися місто.
Місто якесь нецікаве і до жаху радянське. В мене чомусь враження, що я попала в 1968 рік. Ось саме так, 1968. Ні 1967, 1972, а саме 68. Це якісь ірраціональні дежавю, які жодним чином не пояснюються, однак у відчуттях стійкі, наче гребля Дніпрогесу.
Все сіре і сумне. Люди бояться, особливо бояться втратити роботу і прихильність влади. Таке враження, що з втратою статусу «благонадійності» зникає можливість жити взагалі. До нас відчувається певна насторожена цікавість: чи правда те, що про вас говорять?
ЩО саме про нас говорять, ніхто не каже, просто розпитують про наше життя-буття.
Між собою ділимося враженнями і досвідом «спостерігання». Тут раптом виявляється, що результати «моєї» дільниці одні з найкращих. В більшості 98-99% проголосувало, 0-1,5% за Ющенка, 97-98% — за Януковича. Всі чомусь вважають, що я працювала геть надзвичайно, як маю такий результат. Моя самооцінка несподівано отримує «ситуативне підбадьорення» і навіть починає здаватися, що перебування на дільниці таки чогось було варте, незважаючи на те, що жодного порушення я не зафіксувала.
Нарешті всі зібралися і можемо вирушати додому.
Десь на трасі між Маріуполем і Мелітополем зупиняємося на вечерю, бо всі добряче голодні.Товариство, споживаючи борщ і вареники, починає «агітацію» обслуговуючого персоналу того придорожнього кафе. Не памятаю дослівно розмови, але надзвичайно вразив емоційний вибух однієї з офіціанток.Суть його була така:
«Невже ви думаєте, що як ми тут живемо і розмовляємо по російськи, то ми України не любимо?!!! Та не думайте, що ви кращі, та зрозумійте врешті, що ми такі ж, як і ви! Та нам так само болить те ж саме, що і вам!!!»
Отак, з тим посланням в голові, сідаю в автобус. Їдемо додому.
Я розумію, що в моїй душі таки багато що перевернулося. Ця донецька земля перестала бути чужа і далека. Усвідомлення проблемності в стосунках зовсім не викликало відчуття відчуженя. Цілком навпаки. Колишнє ЧУЖЕ стало віднайденим СВОЇМ. Думаю, що ці вибори, цей рух спостерігачів із сходу на захід та із заходу на схід — це дуже добре. Країна перезнайомилась сама з собою. Ліва рука побачила праву і навпаки. Емоцій багато і вони ще не здатні укластися в слова. Втома. За яких 2000 км будемо вдома. Історія моїх «спостерігацьких мандрів» 1 туру підійшла до завершення.
Нас усіх з містечок і сіл привозять в Маріуполь. Тут формуються автобуси на зворотню дорогу. Поки ще не всі приїхали, спілкуємось між собою та маємо трохи вільного часу подивитися місто.
Місто якесь нецікаве і до жаху радянське. В мене чомусь враження, що я попала в 1968 рік. Ось саме так, 1968. Ні 1967, 1972, а саме 68. Це якісь ірраціональні дежавю, які жодним чином не пояснюються, однак у відчуттях стійкі, наче гребля Дніпрогесу.
Все сіре і сумне. Люди бояться, особливо бояться втратити роботу і прихильність влади. Таке враження, що з втратою статусу «благонадійності» зникає можливість жити взагалі. До нас відчувається певна насторожена цікавість: чи правда те, що про вас говорять?
ЩО саме про нас говорять, ніхто не каже, просто розпитують про наше життя-буття.
Між собою ділимося враженнями і досвідом «спостерігання». Тут раптом виявляється, що результати «моєї» дільниці одні з найкращих. В більшості 98-99% проголосувало, 0-1,5% за Ющенка, 97-98% — за Януковича. Всі чомусь вважають, що я працювала геть надзвичайно, як маю такий результат. Моя самооцінка несподівано отримує «ситуативне підбадьорення» і навіть починає здаватися, що перебування на дільниці таки чогось було варте, незважаючи на те, що жодного порушення я не зафіксувала.
Нарешті всі зібралися і можемо вирушати додому.
Десь на трасі між Маріуполем і Мелітополем зупиняємося на вечерю, бо всі добряче голодні.Товариство, споживаючи борщ і вареники, починає «агітацію» обслуговуючого персоналу того придорожнього кафе. Не памятаю дослівно розмови, але надзвичайно вразив емоційний вибух однієї з офіціанток.Суть його була така:
«Невже ви думаєте, що як ми тут живемо і розмовляємо по російськи, то ми України не любимо?!!! Та не думайте, що ви кращі, та зрозумійте врешті, що ми такі ж, як і ви! Та нам так само болить те ж саме, що і вам!!!»
Отак, з тим посланням в голові, сідаю в автобус. Їдемо додому.
Я розумію, що в моїй душі таки багато що перевернулося. Ця донецька земля перестала бути чужа і далека. Усвідомлення проблемності в стосунках зовсім не викликало відчуття відчуженя. Цілком навпаки. Колишнє ЧУЖЕ стало віднайденим СВОЇМ. Думаю, що ці вибори, цей рух спостерігачів із сходу на захід та із заходу на схід — це дуже добре. Країна перезнайомилась сама з собою. Ліва рука побачила праву і навпаки. Емоцій багато і вони ще не здатні укластися в слова. Втома. За яких 2000 км будемо вдома. Історія моїх «спостерігацьких мандрів» 1 туру підійшла до завершення.
2 коментарі
Мені була. Чужа, не знайома і навть ворожа… було таке)
А спогади ще продовжуватимуться, на 2-му турі було куди цікавіше)))