Не здійснений і вже нездійснЕнний діалог на фоні самашедших записок. Історія 4, с. 25
початок тут:
«Дві людини взаємно мають творити одна одну. Ми руйнуємо, бо руйнують нас.» Л. Костенко, З. У.С., сторінка 25.
1977
Надзвичайна подія. Приїхав стрийко Влодко, рідний брат Богдана. З-за кордорну, аж з Польщі. З ним його жінка. Вічно охаюча мадама, із таким виразом обличчя, наче в неї безперестанку болить живіт.
«Про справу не говори з ким можна, а тільки з ким треба». Як нам не казали, то ми й не питали. Так було заведено.Ми того ніколи не робили. Але того вечора… Чорт чи Ангел нас смикнув? Хто зна? Але коли за Богданом, Орестом та Влодком закрилися двері, ми, не змовляючись, пішли до тих дверей. Вони не крилися, говорили голосно.
Богдана майже не чути, та й інші лиш зрідка кидають короткі слова. Хтось нервово ходить по кімнаті.
Орест: Влодку, одного не можу зрозуміти… Ти ж наш зверхник...
Влодко: Та хлопці, та ви не уявляєте собі як то було тяжко. Та просто як знали, що ти українець, то міг роботи позбутися, та навіть десь і по морді вввечері получити. Але найстрашніше то опінія… То чуєш себе пониженимі подавленим, то так тяжко...
Орест: Влодку, ти то можеш розказувати своїй мамі, сестрі Орисі, навіть Богдановій Ірі. Жінки жалісливі, вони тебе пожаліють, погладять, сльози втруть. Але нам? Нащо ти то кажеш нам? Ти хочеш щоб після 10 років лагерів ми злякалися поляка в темному перевулку?
А ти тямиш, як тяжко було Богданові, коли його закривавленого, обісцяного і навіть часом обісраного, і вже без свідомості приносили в камеру на шинелі. А конвойний, кидаючи його на підлогу кричав: «Не подходить!» І в камері(!) ніхто не наважувався того крику переступити, бо знав, що наступним буде він. І ні сльози, ні шмарклі ніхто не втер.
А били його, хлопче, за те, що не сказав, хто його послав. Ні хто послав, ні куди і до кого.
Ти живеш, за рахунок того, що він змовчав. І ти то знаєш.
Та живи.
Тільки ти не зверхник. Ти хрунь. Давай називати речі своїми іменами. То ти не підійшов тоді до Богдана. і тепер би не підійшов, якби щось таке було.
Влодко: Хлопці, а може то не треба було того? Ну, може то ми були молоді, дурні, запальні? Може то має бути так, як є? Може треба було Богданові не йти? Він би зберігся. Мав би здоров*я, кар*єру, добре би жив...
Чути важкі шахтарські Богданові кроки:
Богдан: А ти живеш, Влодку?
Кроки йдуть до дверей і ми переляканими курятами шурхаємо вмить на кухню, та робимо вигляд, що ретельно п*ємо чай. Двері відчиняються, Богдан кидає погляд нас, та однак продовжує розмову:
— Ти мертвий. Для України — мертвий.
Не зупиняючись проходить до вхідних дверей і йде геть.
Так тяжко йде, наче вмить на 100 літ постарів.
=================================================================================================
Ми ніколи не обсуджували з тобою те, що нам ніколи не казали, але те, що ми знали.
Ось тільки тепер тою фразою ти виказуєш біль. Не зжитий, не пережитий, не прощений. І мені раптом стає зрозумілим твій тотальний сарказм, твоя зневага до людей, і, врешті, твоє небажання жити.
Ти не простив. Жодного, хто не підійшов.
І тих, в камері. І тих, хто пізніше переходив на іншу сторону вулиці, не бажаючи спілкуватися з «неблагонадежними», і тих, голосно кричав «Осанна» конвоїрам різних мастей, і тих, хто просто тікав в кущі з приводу чи без нього.
А я? Я простила?
«Дві людини взаємно мають творити одна одну. Ми руйнуємо, бо руйнують нас.» Л. Костенко, З. У.С., сторінка 25.
1977
Надзвичайна подія. Приїхав стрийко Влодко, рідний брат Богдана. З-за кордорну, аж з Польщі. З ним його жінка. Вічно охаюча мадама, із таким виразом обличчя, наче в неї безперестанку болить живіт.
«Про справу не говори з ким можна, а тільки з ким треба». Як нам не казали, то ми й не питали. Так було заведено.Ми того ніколи не робили. Але того вечора… Чорт чи Ангел нас смикнув? Хто зна? Але коли за Богданом, Орестом та Влодком закрилися двері, ми, не змовляючись, пішли до тих дверей. Вони не крилися, говорили голосно.
Богдана майже не чути, та й інші лиш зрідка кидають короткі слова. Хтось нервово ходить по кімнаті.
Орест: Влодку, одного не можу зрозуміти… Ти ж наш зверхник...
Влодко: Та хлопці, та ви не уявляєте собі як то було тяжко. Та просто як знали, що ти українець, то міг роботи позбутися, та навіть десь і по морді вввечері получити. Але найстрашніше то опінія… То чуєш себе пониженимі подавленим, то так тяжко...
Орест: Влодку, ти то можеш розказувати своїй мамі, сестрі Орисі, навіть Богдановій Ірі. Жінки жалісливі, вони тебе пожаліють, погладять, сльози втруть. Але нам? Нащо ти то кажеш нам? Ти хочеш щоб після 10 років лагерів ми злякалися поляка в темному перевулку?
А ти тямиш, як тяжко було Богданові, коли його закривавленого, обісцяного і навіть часом обісраного, і вже без свідомості приносили в камеру на шинелі. А конвойний, кидаючи його на підлогу кричав: «Не подходить!» І в камері(!) ніхто не наважувався того крику переступити, бо знав, що наступним буде він. І ні сльози, ні шмарклі ніхто не втер.
А били його, хлопче, за те, що не сказав, хто його послав. Ні хто послав, ні куди і до кого.
Ти живеш, за рахунок того, що він змовчав. І ти то знаєш.
Та живи.
Тільки ти не зверхник. Ти хрунь. Давай називати речі своїми іменами. То ти не підійшов тоді до Богдана. і тепер би не підійшов, якби щось таке було.
Влодко: Хлопці, а може то не треба було того? Ну, може то ми були молоді, дурні, запальні? Може то має бути так, як є? Може треба було Богданові не йти? Він би зберігся. Мав би здоров*я, кар*єру, добре би жив...
Чути важкі шахтарські Богданові кроки:
Богдан: А ти живеш, Влодку?
Кроки йдуть до дверей і ми переляканими курятами шурхаємо вмить на кухню, та робимо вигляд, що ретельно п*ємо чай. Двері відчиняються, Богдан кидає погляд нас, та однак продовжує розмову:
— Ти мертвий. Для України — мертвий.
Не зупиняючись проходить до вхідних дверей і йде геть.
Так тяжко йде, наче вмить на 100 літ постарів.
=================================================================================================
Ми ніколи не обсуджували з тобою те, що нам ніколи не казали, але те, що ми знали.
Ось тільки тепер тою фразою ти виказуєш біль. Не зжитий, не пережитий, не прощений. І мені раптом стає зрозумілим твій тотальний сарказм, твоя зневага до людей, і, врешті, твоє небажання жити.
Ти не простив. Жодного, хто не підійшов.
І тих, в камері. І тих, хто пізніше переходив на іншу сторону вулиці, не бажаючи спілкуватися з «неблагонадежними», і тих, голосно кричав «Осанна» конвоїрам різних мастей, і тих, хто просто тікав в кущі з приводу чи без нього.
А я? Я простила?
0 коментарів