Не здійснений і вже нездійснЕнний діалог на фоні самашедших записок. Історія 6, Феник Богдан. с.27
Продовження, початок тут:
«Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо у двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитись так само.» Л. Костенко, З. У.С., сторінка 27.
З Німеччини Богдан не подався на захід, а вирішив повертатись додому, на Україну. Його рідний брат Володимир Феник був зв'язковим головного Поводу ОУН-м. Богдан був молодший, на нього менше падало підозріння, тому було вирішено, що функції зв'язкового виконає Богдан. Влодко, побоюючись арешту, виїхав до Варшави. Вся родина Феників (батько, мати та сестра Орися) була виселена з Перемишля під час акії Вісла в 1947 році, переселилися до Самбора (Львівська область). Тут Богдан працює вчителем, налагоджує контакти із бандерівським підпіллям та здійснює кур'єрські вилазки на Східну Україну для зв'язків із мельниківською ОУН.
«Ото приходжу з роботи, а на подвір'ї стрибки. В господаря, що я квартирував, був син, років чотирьох-п'яти. Гарне таке дитя, жваве. Сидить на лаві коло одного із стрибків, а той йому пістолет показує. А мале:
— Та сьо, в вуйка Демка ліпсий.
Та в ту мить хлопчик стрівся поглядом зі мною. Як та дитина в свої роки втямила, що я тим поглядом сказав? Вмить замовк. Стрибки йому і чоколядку, і цукор, і від хати забрали. Замовк, і ні пари з уст. А потім їх десь нагло викликали і так минулося. Аж дивно, що минулося, вони таке не пропускали. Але то ще 47 рік тільки, надто багато клопотів мали.
А потім з тим Демком справи налагодив. Гарний хлопець.»
Аж в 1990 році, незадовго до смерті, вуйцьо Данцьо (так я його кликала) оповів, що для зв'язку зі східняками мав 5 явок. На випадок же, якщо всі п'ять будуть «всипані», мав право звернутися до… Остапа Вишні та… Олеся Гончара. Богдан не хворів на зіркові хвороби. Мав у своєму шляху багато справжніх здобутків, то блискітки його не цікавили. Тому тим словам я вірю. Не думаю, що шановані письменники були членами ОУН. І Богдан так не думав. Радше то була чиясь віра в них, винесена з особистого знайомства. Віра в те, що ті люди мають силу не послухати окрику «Не подходить!» Бодай в критичний момент і приховано.
«Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо у двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитись так само.» Л. Костенко, З. У.С., сторінка 27.
З Німеччини Богдан не подався на захід, а вирішив повертатись додому, на Україну. Його рідний брат Володимир Феник був зв'язковим головного Поводу ОУН-м. Богдан був молодший, на нього менше падало підозріння, тому було вирішено, що функції зв'язкового виконає Богдан. Влодко, побоюючись арешту, виїхав до Варшави. Вся родина Феників (батько, мати та сестра Орися) була виселена з Перемишля під час акії Вісла в 1947 році, переселилися до Самбора (Львівська область). Тут Богдан працює вчителем, налагоджує контакти із бандерівським підпіллям та здійснює кур'єрські вилазки на Східну Україну для зв'язків із мельниківською ОУН.
«Ото приходжу з роботи, а на подвір'ї стрибки. В господаря, що я квартирував, був син, років чотирьох-п'яти. Гарне таке дитя, жваве. Сидить на лаві коло одного із стрибків, а той йому пістолет показує. А мале:
— Та сьо, в вуйка Демка ліпсий.
Та в ту мить хлопчик стрівся поглядом зі мною. Як та дитина в свої роки втямила, що я тим поглядом сказав? Вмить замовк. Стрибки йому і чоколядку, і цукор, і від хати забрали. Замовк, і ні пари з уст. А потім їх десь нагло викликали і так минулося. Аж дивно, що минулося, вони таке не пропускали. Але то ще 47 рік тільки, надто багато клопотів мали.
А потім з тим Демком справи налагодив. Гарний хлопець.»
Аж в 1990 році, незадовго до смерті, вуйцьо Данцьо (так я його кликала) оповів, що для зв'язку зі східняками мав 5 явок. На випадок же, якщо всі п'ять будуть «всипані», мав право звернутися до… Остапа Вишні та… Олеся Гончара. Богдан не хворів на зіркові хвороби. Мав у своєму шляху багато справжніх здобутків, то блискітки його не цікавили. Тому тим словам я вірю. Не думаю, що шановані письменники були членами ОУН. І Богдан так не думав. Радше то була чиясь віра в них, винесена з особистого знайомства. Віра в те, що ті люди мають силу не послухати окрику «Не подходить!» Бодай в критичний момент і приховано.
0 коментарів