Драконятко

Вікно спальні обернуте на Схід. Люблю прокидатися в променях Сонця. Воно лоскоче очиці, м*яко тарабанить лапками сонячних зайчиків по щоках: прокидайся!
Ось і зараз якесь зайченя настирно стукотить мені в перенісся. Ай, облиш, прокинулась я! Промені рівномірно погладжують обличчя, а я ніжуся, аж манірно, і все ще не відкриваю очей, щоб продовжити ці наші еротично-сонячні ігри.
Аж раптом в цю ідилію вривається якесь чорне тріпотіння, промені починають стрибати хаотично і наче злякано. Відкриваю очі, дивлюсь на вікно і зустрічаюся поглядом із маленьким, чорним, наче смола, драконеням.
— Привіт! Нарешті!
— Ти хто? — дивуюся я, — Звідки ти взявся?
Драконеня роздратовано чмихає носом:
— Ну, по-перше, варто було б відповісти на привітання. А по-друге,  я вже три роки тут живу! А ти НАРЕШТІ мене побачила.
— Вибачай, просто надто дивно і несподівано. Привіт. Як тебе звати?
— Драконятко!
Воно дивно усміхається, демонструючи мені безмір самоповаги і  розуміння власної важливості. Чорне, наче саламандра, тільки без жодних плям, довжелезне тіло, що переходить у хвіст, звисає з підвіконня аж до підлоги. Малюсінькі крила, крильцята. Це саме їх тріпотіння перервало мою балачку із Сонячним Зайцем. Зайця Драконятко дещо зневажає і дратується на нього. ЩО там Заєць проти Дракона, хай навіть маленького! Але із Зайцем усі бавляться, взаємодіють, а від нього бокують. Драконятко ображено відвертає від мене голову.
— Не сердься, просто тебе бояться.
— Але ти не боїшся! А так довго не звертала на мене увагу!
— Ну, просто я живу в світі, де драконів не існує, тому мені теж непросто тебе бачити.
— Коли надто довго дивишся на Сонце, взагалі перестаєш бачити будь-що, — Драконятко все ще ображається.
— То правда. така дивна правда шукачів Сонця.
— Правдивий шукач знаходить мене.
— Гм, то я — правдива шукачка? — гординя непомітно роздмухує бульбашку моєї самозакоханості.
— Ні, то я тебе знайшов! Ти сліпа, ходиш по краю прірви, я вже стомився тебе оберігати.
— А нащо ти це робиш?
— Ти мені треба, ти здатна мене бачити. а мені треба рости! Бач, крила які малюсінькі? я вже їх переростаю, ще трохи і не зможу літати.
— То що ти хочеш від мене?
— Візьми мене на руки і віднеси до Дракона.
Я починаю метатися по кімнаті, шукаючи виходу. Господи, що це? Кому маю служити? Боюся підняти очі, щоб не зустрітися поглядом з тою невідомою мені і такою потужною силою… Господи, поможи, підкажи, порятуй...
І тихий-тихий голос: «Люби його!»
Підіймаю голову і очі-в-очі дивлюсь на нього. Проти цеї сили я — ніхто, він може розчавити мене як муху. І Він… потребує мене.
— Я, я… люблю тебе...
З чорного, аж червоного ока скочується сльоза. Я простягаю руку і Драконятко вмить обвиває руками-лапами мою шию. Довге тіло-хвіст звисає аж до землі. крильця опираються на мої плечі, а серце...
Серце напроти Серця, Серце-в-Серце починає резонувати...
— АААААААААААААААААаааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа........................
Лускають скафандри масок як пересохлі горіхи...
Житимеш! Бо я так хочу! І я житиму! Бо так хочеш ти!
драконятко зручно вмощується в мене на плечах. Ми рушаємо в путь!