Драконятко, Чорна мітка

Продовження, попереднє тут: h-dychkovska.vkursi.com/3297.html
Я вже звикла до свого дивного, своєрідного сусіда. Після нашої останньої розмови Драконятко притихло і засумувало. Сиділо на вікні і зустрічало Сонце. Коли Сонце переходило на захід, перебігало на інше вікно, проводжало Його на сон, а тоді знов поверталось на попереднє місце. Не ходило зі мною нікуди, ні з ким не спілкувалося. Зрідка бавилося з собакою. Навіть не так, дозволяло собаці бавитись із своїм хвостом.
Ми перестали разом пити чай.
Схудло, якось так загострилися риси.
Мабуть в нього депресія. З людською депресією годі дати собі раду, а з драконячою? І де ти взялось на мою голову?
Я підходжу до нього і ніжно гладжу складочки на крилах:
— Чим можу тобі допомогти?
Мовчанка, тільки погляд… безодні...
Раптом драконятко закашляло. Ого! Як же тебе лікувати? Курсом антибіотиків?
— Я не кашляю, досягаю камінь.
— ???
— У нас всередині — вогонь, там камінь отримує правду.
Драконятко виплюнуло невеличкий чорний камінець. Взяло мою ліву руку і якось так втиснуло камінець в долоню.
Невеличкий, чорний. Подумалось, що схоже на піратську мітку. Дивною вяззю на ньому було виписано: Люблю.
— Іди. Давай цей камінець чоловікам.
— Чоловікам????!!! Яким?
— Всім.
— ?????? Як то — всім???
Драконятко ледь здвигнуло крилом. Наче сердилося на таку мою нетямущість.
— А як всі захочуть взяти?
— Чорну мітку дуже рідко хочуть брати.
— Ти читаєш мої думки?
— Не читаю, я в них живу.
— І як я це зроблю, ти перестанеш сумувати?
Драконятко нічого не відповіло, тільки обняло мене правим крилом.