Мандри чорної мітки (драконятко)
Продовження, попереднє тут:
Першим мені зустрівся сусід Михайло, який мав вуличне прізвисько «АленДелон». Михайло вдівець, після смерті дружини він, переконаний, що «жінка на газдівстві має бути», привів газдиню вже наступної весни. Вона обробила город, помила, попрала, почистила і за якийсь місяць була виставлена за двері. Літо минуло без романтики, а восени знов треба було обробляти город. Знов з*явилася якась молодиця, на кілька місяців. І так кожного року. Інколи жінки затримувались на довше, при умові, що мали добру роботу і платили комуналку. Сусіди вже втомилися тих жінок рахувати, і коли хтось приклеїв Михайлові «Делона», воно прижилося одразу, поза очі інакше його й не кликали. Водночас Михайло не працював, любив випити і часом ганяв своїх молодиць поза хату.
Гммм, і ото йому маю дати камінець?
— Доброго дня, як ся маєте?
— А, добре, добре, а ти на роботу?
— Ага.
Беру ліву Михайлову руку і кладу камінець. Він, навіть не дивлячись на мій подарунок, розвертається і жбурляє камінець щосили куди далі...
Добре, що поруч моя вірна лабрадорка, вона реагує на той рух, наче на команду «Апорт» і за мить камінець повертається до мене у собачій пащі. Еге… не так то воно просто..., виявляється...
Другим був шофер бусика, яким я щодня їду на роботу. Інколи він ненавязливо залицявся. Разом з платою за проїзд опускаю в простягнуту руку чорну мітку. Водій бере камінець, кидає на мене лукавий погляд і кладе його до кишені. Та тут же виймає назад і починає ним жонглювати з руки в руку. Таке враження, що камінець його пече. Врешті кидає його у коробочку для грошей і зосереджено дивиться на дорогу. Я проїзджаю свої п*ять зупинок:
— Дякую, — кажу і забираю камінець.
— І вам дякую.
З того часу він ніколи більше не залицявся.
Третя спроба. Робота. Мені стає цікаво і навіть якось азартно: «Як воно обернеться?».
Першим мені зустрівся сусід Михайло, який мав вуличне прізвисько «АленДелон». Михайло вдівець, після смерті дружини він, переконаний, що «жінка на газдівстві має бути», привів газдиню вже наступної весни. Вона обробила город, помила, попрала, почистила і за якийсь місяць була виставлена за двері. Літо минуло без романтики, а восени знов треба було обробляти город. Знов з*явилася якась молодиця, на кілька місяців. І так кожного року. Інколи жінки затримувались на довше, при умові, що мали добру роботу і платили комуналку. Сусіди вже втомилися тих жінок рахувати, і коли хтось приклеїв Михайлові «Делона», воно прижилося одразу, поза очі інакше його й не кликали. Водночас Михайло не працював, любив випити і часом ганяв своїх молодиць поза хату.
Гммм, і ото йому маю дати камінець?
— Доброго дня, як ся маєте?
— А, добре, добре, а ти на роботу?
— Ага.
Беру ліву Михайлову руку і кладу камінець. Він, навіть не дивлячись на мій подарунок, розвертається і жбурляє камінець щосили куди далі...
Добре, що поруч моя вірна лабрадорка, вона реагує на той рух, наче на команду «Апорт» і за мить камінець повертається до мене у собачій пащі. Еге… не так то воно просто..., виявляється...
Другим був шофер бусика, яким я щодня їду на роботу. Інколи він ненавязливо залицявся. Разом з платою за проїзд опускаю в простягнуту руку чорну мітку. Водій бере камінець, кидає на мене лукавий погляд і кладе його до кишені. Та тут же виймає назад і починає ним жонглювати з руки в руку. Таке враження, що камінець його пече. Врешті кидає його у коробочку для грошей і зосереджено дивиться на дорогу. Я проїзджаю свої п*ять зупинок:
— Дякую, — кажу і забираю камінець.
— І вам дякую.
З того часу він ніколи більше не залицявся.
Третя спроба. Робота. Мені стає цікаво і навіть якось азартно: «Як воно обернеться?».
0 коментарів