Мандри чорної мітки - 2 (драконятко)
Продовження, попереднє «Мандри чорної мітки (драконятко)» — тут:
Університет. Тут чоловіків стільки, що тільки вітатися довелось би кілька днів підряд. Тому я вирішила, що треба зробити доступ до камінця всім. Взяла з дому срібну тацю, поклала на неї камінець і примостила в холі. Поруч поклала записку:
«Камінець. Чарівний. Ім*я — Чорна мітка. Дарую. Галя».
Якийсь час на тацю ніхто не звертав уваги. Але десь в кінці дня його почали помічати. Першим підійшов пан Роман. Бажаючі могли вислухати довгий і, без сумніву, цікавий монолог про нелогічність поєднання понять «Люблю» і «Чорна мітка». Про історичну неадекватність артефакту сучасності (живем бо в ХХІ столітті, а не в часи відкриття Карибів), та про відсутність української традиції в таких різьблених камінцях.
При цьому Роман навіть не торкнувся камінця рукою, тільки тицяв в нього указкою, а коли та поламалася, артистично зітхнув, наче демонструючи шкодоробність цього чорного гостя, якого навіть указка не витримує.
Наступним був пан Михайло. Покрутивши камінець в руках, професор скрушно зітхнув і чесно визнав, що не розуміє ні суті цього камінця, а ні його призначення, ні навіть екзистенційної доцільності його існування.
Зупинялись біля таці і студенти. Найчастіш пробігали зграйками, заглядаючи один поперед одного, інколи злегка торкаючись Камінця пальцями. Було видно, що він їм подобався, але брати не наважувались. якогось дня біля таці з*явився Ігор. Проходжувався цибато, міряючи кроками приміщення, наче чапля на болоті. Інколи стояв подовгу, дивлячись кудись вдалину.
— Ти прийшов до Камінця?
— Камінців не існує, — мовив поважно, тоном всезнаючого старця, — це все вигадки. Якби був справжній Камінь, я б пішов за ним хоч і на край світу.
— То чого ж ти тут?
— Просто мені так хочеться.
Найдовше біля камінця просиджував Мишко. В мене виникло підозріння, що він прогулює пари, заміняючи їх на спілкування з цим чудернацьким предметом, якось навіть, ставши в позу ментора, хотіла закликати до порядку, але слова чогось застрягли в мене в горлі, тільки закашлялась.
Університет. Тут чоловіків стільки, що тільки вітатися довелось би кілька днів підряд. Тому я вирішила, що треба зробити доступ до камінця всім. Взяла з дому срібну тацю, поклала на неї камінець і примостила в холі. Поруч поклала записку:
«Камінець. Чарівний. Ім*я — Чорна мітка. Дарую. Галя».
Якийсь час на тацю ніхто не звертав уваги. Але десь в кінці дня його почали помічати. Першим підійшов пан Роман. Бажаючі могли вислухати довгий і, без сумніву, цікавий монолог про нелогічність поєднання понять «Люблю» і «Чорна мітка». Про історичну неадекватність артефакту сучасності (живем бо в ХХІ столітті, а не в часи відкриття Карибів), та про відсутність української традиції в таких різьблених камінцях.
При цьому Роман навіть не торкнувся камінця рукою, тільки тицяв в нього указкою, а коли та поламалася, артистично зітхнув, наче демонструючи шкодоробність цього чорного гостя, якого навіть указка не витримує.
Наступним був пан Михайло. Покрутивши камінець в руках, професор скрушно зітхнув і чесно визнав, що не розуміє ні суті цього камінця, а ні його призначення, ні навіть екзистенційної доцільності його існування.
Зупинялись біля таці і студенти. Найчастіш пробігали зграйками, заглядаючи один поперед одного, інколи злегка торкаючись Камінця пальцями. Було видно, що він їм подобався, але брати не наважувались. якогось дня біля таці з*явився Ігор. Проходжувався цибато, міряючи кроками приміщення, наче чапля на болоті. Інколи стояв подовгу, дивлячись кудись вдалину.
— Ти прийшов до Камінця?
— Камінців не існує, — мовив поважно, тоном всезнаючого старця, — це все вигадки. Якби був справжній Камінь, я б пішов за ним хоч і на край світу.
— То чого ж ти тут?
— Просто мені так хочеться.
Найдовше біля камінця просиджував Мишко. В мене виникло підозріння, що він прогулює пари, заміняючи їх на спілкування з цим чудернацьким предметом, якось навіть, ставши в позу ментора, хотіла закликати до порядку, але слова чогось застрягли в мене в горлі, тільки закашлялась.
0 коментарів