Мандри чорної мітки - 3 (драконятко)
Продовження. Мандри чорної мітки-2 тут:
Пройшов місяць з того часу, як Драконятко дало мені Чорну мітку. Ніхто так і не взяв її. Розумію, що ніхто й не візьме. Кладу камінець на долоню. Звикла уже до нього. Спершу боялася, а потім якось співчувала його дивній непотрібності.
Драконятко, як і раніш, сидить на підвіконні та спостерігає за Сонцем.
— Ось Камінець. Ніхто не взяв.
— Я знаю.
— Ти… ти знало… що ніхто не візьме… Нащо тоді...?
— Щоб ти перестала боятись.
— ??? Чого? Боятись???
— Любові.
— А хіба любові бояться? ЇЇ шукають, прагнуть, дарують, плекають...
— Ага, саме тому її так багато у вашому світі.
— Гм… а в тобі багато сарказму.
— В мені багато правди.
— То що робити з камінцем?
— Викинь.
— ?????!!!!!!!
— Ти ж також боїшся чорної мітки любові.
Чорна мітка любові… Щось оксюморонне… Божа благодать любові? Прокляття любові? Чорна мітка… анафема? ЩО?
Камінець пече мені руку, але в ту мить починаю розуміти, що не викину його. Не викину і квит!
— Не викину! — кажу виклично, як п*ятирічне дитя виховательці в дитсадочку.
Драконятко, вперше за останні дні, виявляє якусь жваву цікавість:
— Він пектиме тебе. Пропече долоні наскрізь.
Розумію, що воно каже правду. Але якась моя внутрішня впертість стає цапки. Хай пече. Не викину.
Ця чорна рептилія стриже вухами, як гончак, що почув кров*яний слід:
— Ти мічена!
Очі впиваються в мене поглядом цупкіше, як мисливські капкани. Ніздрі роздуваються і починають дихати вогнем:
— Де???
— Що «ДЕ»???
— Де твоя любов?
— Не знаю. Нема, померла давно.
— Любов не помирає. ЇЇ вбивають, разом з нами, але твій Дракон ще живий, значить ти брешеш!
Стає страшно. Ця розгнівана ящеро-змія не обіцяє нічого хорошого. І водночас мені дивно-спокійно. наче давно цього чекала. Цього праведного гніву.
Праведний гнів Дракона. Тю, що ж це діється?
— Мітка! Ти знаєш коли ти отримала мітку! Розкажи!
Я нічого не тямлю, тільки заворожено дивлюся в ці зелені очі і розумію, що казатиму правду… нічого, крім правди...
Пройшов місяць з того часу, як Драконятко дало мені Чорну мітку. Ніхто так і не взяв її. Розумію, що ніхто й не візьме. Кладу камінець на долоню. Звикла уже до нього. Спершу боялася, а потім якось співчувала його дивній непотрібності.
Драконятко, як і раніш, сидить на підвіконні та спостерігає за Сонцем.
— Ось Камінець. Ніхто не взяв.
— Я знаю.
— Ти… ти знало… що ніхто не візьме… Нащо тоді...?
— Щоб ти перестала боятись.
— ??? Чого? Боятись???
— Любові.
— А хіба любові бояться? ЇЇ шукають, прагнуть, дарують, плекають...
— Ага, саме тому її так багато у вашому світі.
— Гм… а в тобі багато сарказму.
— В мені багато правди.
— То що робити з камінцем?
— Викинь.
— ?????!!!!!!!
— Ти ж також боїшся чорної мітки любові.
Чорна мітка любові… Щось оксюморонне… Божа благодать любові? Прокляття любові? Чорна мітка… анафема? ЩО?
Камінець пече мені руку, але в ту мить починаю розуміти, що не викину його. Не викину і квит!
— Не викину! — кажу виклично, як п*ятирічне дитя виховательці в дитсадочку.
Драконятко, вперше за останні дні, виявляє якусь жваву цікавість:
— Він пектиме тебе. Пропече долоні наскрізь.
Розумію, що воно каже правду. Але якась моя внутрішня впертість стає цапки. Хай пече. Не викину.
Ця чорна рептилія стриже вухами, як гончак, що почув кров*яний слід:
— Ти мічена!
Очі впиваються в мене поглядом цупкіше, як мисливські капкани. Ніздрі роздуваються і починають дихати вогнем:
— Де???
— Що «ДЕ»???
— Де твоя любов?
— Не знаю. Нема, померла давно.
— Любов не помирає. ЇЇ вбивають, разом з нами, але твій Дракон ще живий, значить ти брешеш!
Стає страшно. Ця розгнівана ящеро-змія не обіцяє нічого хорошого. І водночас мені дивно-спокійно. наче давно цього чекала. Цього праведного гніву.
Праведний гнів Дракона. Тю, що ж це діється?
— Мітка! Ти знаєш коли ти отримала мітку! Розкажи!
Я нічого не тямлю, тільки заворожено дивлюся в ці зелені очі і розумію, що казатиму правду… нічого, крім правди...
0 коментарів