На Сходах. Ніч 7/8.07. Розмова, якої не було

Сходи. 4 година ночі.
— Ростику!
— Агов! Не так голосно. Людей побудиш.
— Ти давно тут?
— Від того часу, як ти покликала.
— А, то якась жінка читала П. Тичину, і сказала, що вона б хотіла, щоб поет був тут, з нами.  Відразу за нею, зовсім непередбачувано і несподівано Архипчук тицьнув мені мікрохвона, бо було мало людей і треба було займати ефір. А вголові пусто, як в гаманці напередодні авансу. Ото щось там (в голові) пошкрябала і вирішила сплагіатити. Тут кликали Тичину, давайте покличемо тих, кого б ми хотіли тут бачити з нами. Люди почали називати: Василя Симоненка, Василя Стуса, Лесю Українку, Шеченка, Мазепу, Петлюру, Хвильвого, Бандеру, Ольжича, Крутянців, Валерія Марченка, хтось навіть назвав Любченка, а потім знов вдаль віків — Сковороду, Виговського, Скрипника, Шухевича… Століття, політичні напрями, ієрархії перемішувалися довільно і витворювали якусь дивну гармонію. Сергій назвав імя мого батька, а я подумки назвала Богдана і Ростислава Феників. Люди встали. Було враження, що простір світліє і наповнюється силою. В мене хтось забрав мікрофон і почав переводити все в скорботу…
Господи, не годні ми, щоб не поплакати. Які ми бідні, які вони бідні… Як можна було так не чути моменту? не чути сили єднання? Того, що не поєднувалося історично, політично, логічно і ще казнаяк, а тут звучало симфонією?
Мікрохвона віддали, і ще вдалося кілька акордів таки взяти.
Сила їх любові була тут. На Сходах. Скорбота була не до речі. Хотілося дякувати. Тим, кого називали. тим, хто стояв на сходах. Києву. Цій теплій ночі… Просто хотілося дякувати...
— Я знаю, я бачив.
— Ростику, як ти думаєш, ці люди, що тут… вони… Вони підійшли до Богдана? (щоб зрозуміти фразу, варто прочитати тут: h-dychkovska.vkursi.com/3153.html)
— Вони не просто підійшли. Вони були з ним там. На допиті. Вони тримали душу його в долонях, поки його били… Бо якби він не витримав, то їм би не було чого народжуватись… А він би не витримав, якби не вони...
— То було в 1947… їх ще й близько на світі не було...
— Вони були. За завісою. Як ось зараз я.
— Ростику, дякую тобі, що ти зараз тут. Хай і за завісою. Не бачу тебе, але чую.
— Завіса часом прозоріє. Тоді є змога бачити більше.
— Від чого завіса прозоріє?
— Від віри. Від здатності давати вдячність вниз і вверх.
Вниз — тим, що були
і
Вверх — тим, що будуть.

Світає.