Чорний вершник (Драконятко)
Попереднє тут: h-dychkovska.vkursi.com/3541.html
- Це непросто, вийти на світло…
- Чому? Мені здається, це природно…
- Може й природно, але страшно. Навіть мені страшно. Тобі доведеться пройти Його.
- Кого? Коли ти мене підтримаєш, нікого не боятимусь! – мені було весело і смішно. Трохи дивно від Драконяткових пересторог. Адже воно ніколи нічого не боялося! Оце базікання видавалось наче навмисним. Не вірилось в небезпеку цілком. Зрозуміла якось, що поруч Драконятка страх небезпеки зникав і виникало якесь екстатичне відчуття польоту.
Але Драконятко не сміялося: «Він близько». Воно склало крила і наче зробилося менше, зіщулилося, скрикнуло і почало втікати. Бігало по хаті і шукало кутка, схованки.
Раптом в руці моїй відчула чорний спис. І втямила, що можу вбити Дракона. В цьому було щось зваблююче, якийсь дивний азарт. Я можу вбити Дракона!!! Це вам не що не будь!!!
Спис вп’явся йому в ліве крило, в надпліччя, Ордо скрикнув якось приречено, а в мене в руці вже був новий спис. Я кидала списи в Драконятко, воно все меншало і меншало, від кожного удару приходило дивне задоволення, що породжувало якусь невситиму спрагу: ще, ще, ще… яку неможливо було вдовольнити, кидала списи все частіш і сильніш, а спрага не зникала…
Драконятко перестало захищатися, глянуло мені в очі, тоді справа від мене, вниз і прошипіло:
- Здохни, суко!
Я второпіла.
Відірвала очі від рани на лівому крилі, в яку все ще цілила свого списа і оглянулася довкола. Позад мене, наче тінь, чи то просто якась моя частка, височів величезний Чорний Вершник. Він давав мені списи, мав їх не міряно. І з кожним ударом ріс, зростав, могутнішав…
То Він давав задоволення … зневаги…
То я драконяткову силу віддаю йому…
Спис випав з моєї руки. Присіла і побачила суку. Брудно-чорна, смердюча, схожа на гієну, вона настрибувала на Ордо і рвала його своїми гнилими зубами. Без списа сила її була невелика, і дракон стомлено відганяв її, як надокучливу муху.
- Хто ти? – спитала я суку.
- Я – ангел!
О, Господи, відколи то такі ангели завелися…
Сука жерла кусок драконячого хвоста.
- Я не дозволю… не дозволю відбутися цій… тьху… любові тіпа …
- Суко, то ти – зневага до любові?
- Та! Я сильніша від цеї гидоти! Я сильна! Як він! – вона кивнула в сторну Чорного вершника.
Здохни, суко! Відкинула всі списи і вчепилася їй в горлянку. О, не так легко голими руками задушити суку. Ми покотилися по підлозі, вона дерлася і кусалась, обгиджувала мене своїм болотом і все не здихала.
- Я була щаслива. З чоловіком.
Сука витріщила на мене повні жаху очі і здохла. Лежала на підлозі, не маючи сили встати. Раптом ніжне тепло торкнулося обличчя. Драконятко дихало на мене вогнем і палило ті клапті зневаги, що ще валялися скрізь після суки.
- Ти, ти простив мене, Ордо? – сльози ринули десь з горла і навіть живота…
Замість відповіді Драконятко поклало голову мені на коліна.
- А вершник? Вершника ми не здолали…
- Пусте… ти вже втямила звідки бере силу Чорний геній, а решта… відбудеться… Давай спати, сил нема… Позіхнуло і скрутилось клубочком.
- Це непросто, вийти на світло…
- Чому? Мені здається, це природно…
- Може й природно, але страшно. Навіть мені страшно. Тобі доведеться пройти Його.
- Кого? Коли ти мене підтримаєш, нікого не боятимусь! – мені було весело і смішно. Трохи дивно від Драконяткових пересторог. Адже воно ніколи нічого не боялося! Оце базікання видавалось наче навмисним. Не вірилось в небезпеку цілком. Зрозуміла якось, що поруч Драконятка страх небезпеки зникав і виникало якесь екстатичне відчуття польоту.
Але Драконятко не сміялося: «Він близько». Воно склало крила і наче зробилося менше, зіщулилося, скрикнуло і почало втікати. Бігало по хаті і шукало кутка, схованки.
Раптом в руці моїй відчула чорний спис. І втямила, що можу вбити Дракона. В цьому було щось зваблююче, якийсь дивний азарт. Я можу вбити Дракона!!! Це вам не що не будь!!!
Спис вп’явся йому в ліве крило, в надпліччя, Ордо скрикнув якось приречено, а в мене в руці вже був новий спис. Я кидала списи в Драконятко, воно все меншало і меншало, від кожного удару приходило дивне задоволення, що породжувало якусь невситиму спрагу: ще, ще, ще… яку неможливо було вдовольнити, кидала списи все частіш і сильніш, а спрага не зникала…
Драконятко перестало захищатися, глянуло мені в очі, тоді справа від мене, вниз і прошипіло:
- Здохни, суко!
Я второпіла.
Відірвала очі від рани на лівому крилі, в яку все ще цілила свого списа і оглянулася довкола. Позад мене, наче тінь, чи то просто якась моя частка, височів величезний Чорний Вершник. Він давав мені списи, мав їх не міряно. І з кожним ударом ріс, зростав, могутнішав…
То Він давав задоволення … зневаги…
То я драконяткову силу віддаю йому…
Спис випав з моєї руки. Присіла і побачила суку. Брудно-чорна, смердюча, схожа на гієну, вона настрибувала на Ордо і рвала його своїми гнилими зубами. Без списа сила її була невелика, і дракон стомлено відганяв її, як надокучливу муху.
- Хто ти? – спитала я суку.
- Я – ангел!
О, Господи, відколи то такі ангели завелися…
Сука жерла кусок драконячого хвоста.
- Я не дозволю… не дозволю відбутися цій… тьху… любові тіпа …
- Суко, то ти – зневага до любові?
- Та! Я сильніша від цеї гидоти! Я сильна! Як він! – вона кивнула в сторну Чорного вершника.
Здохни, суко! Відкинула всі списи і вчепилася їй в горлянку. О, не так легко голими руками задушити суку. Ми покотилися по підлозі, вона дерлася і кусалась, обгиджувала мене своїм болотом і все не здихала.
- Я була щаслива. З чоловіком.
Сука витріщила на мене повні жаху очі і здохла. Лежала на підлозі, не маючи сили встати. Раптом ніжне тепло торкнулося обличчя. Драконятко дихало на мене вогнем і палило ті клапті зневаги, що ще валялися скрізь після суки.
- Ти, ти простив мене, Ордо? – сльози ринули десь з горла і навіть живота…
Замість відповіді Драконятко поклало голову мені на коліна.
- А вершник? Вершника ми не здолали…
- Пусте… ти вже втямила звідки бере силу Чорний геній, а решта… відбудеться… Давай спати, сил нема… Позіхнуло і скрутилось клубочком.
0 коментарів