Казка про бабу Параску і не тільки...

Галиця
бабі Парасці з Криворівні присвячую
Баба Параска була стара, як світ, і вже сама не пам’ятала скільки їй літ. Вона сиділа на ґанку своєї, такої ж давньої дерев’яної хати і курила. Баба любила курити. До тютюну додавала тільки їй відомі карпатські трави і милувалася димом, як забавкою. Те, що Вона була стара, ще не означало, що немічна. Її хата була остання перед полонинами і пастухи часто приносили Їй молоко, а вона вже мудрувала над тим, аби перетворити його в бринзу і будз. Такий будз, як робила баба Параска, вже не вміють робити. Він міг стояти і рік, та не втрачав свого особливого смаку, не псувався і ніби дихав чи то полонинськими травами, чи то гірською ватрою. Вся робота вже була пороблена і баба Параска насолоджувалася люлькою, чудовим надвечір’ям та ще якоюсь, тільки їй відомою, радістю. Помалу почав накрапати дощ, як ото в горах буває, наче зовсім не передбачувано. По стежці, д-горі йшли якісь люди з наплічниками. Баба, на відміну від більшості місцевих гуцулів, які не розуміли того безглуздого лазіння по горах, подорожуючих любила. Вона добре знала, чого вони шукають і дещо зверхньо-розуміюче їм співчувала.
— Чи приймете на ніч? Баба мовчала. — Вуйно, чи приймете на ніч, бо виглядає, що дощ перейде в зливу?
— Слава Йсу, потєта, — кивнула і показала рукою на оборіг.
— Слава навіки Богу святому, — здогадалися подорожуючі про суть своєї нетактовності. Оборогу їм було цілком достатньо. Їсти можна було зварити в бабиній літній кухні: маленька підмурована з глини і каміння піч, обгороджена кількома патиками, на яких зверху було прилаштовано щось на зразок даху. Прийшлі заметушилися облаштовувати нічліг та вечерю, а баба, не зрушивши з місця, покурювала люльку та спостерігала за гостями. Вони зварили нехитру страву та прийшли пригостити стару, намагаючись віддячити за її гостинність. Баба взяла гарячу гречку і винесла їм будз, щоб спробували, бо це тепер рідкість. Вже добряче посутеніло і тільки вогник люльки вказував, що Параска все ще на ґанку. Підійшов якийсь із подорожніх та спробував затіяти з бабою розмову:
— Чи не нудно, Вам тут, бабцю, самій, далеко від людей?
— А кожен завсігди і все сам, чи далеко, чи близько від людей, — баба була не проти побалакати.
— Але ж навіть слова нема до кого сказати! — Єк нема до кого говорити, то бесідую з Ангелами, — чи то в жарт, чи то всерйоз проказала гуцулка. Подорожнього, що звик мислити в цивілізаційних та наукових рамках, та відповідь дещо подивувала, але й зацікавила: на божевільну баба не була схожа, звичайна собі стара жінка та й усе, хіба трохи чудна.
— А про що ви говорите з ангелами? – вирішив він підіграти старій. Баба була не така проста, як здалося на перший погляд, вона хитро зиркнула на співбесідника і розреготалася:
— Нащо питаш, єк не віриш?
— Може, хочу повірити?
Вона враз посерйознішала і замовкла, ніби зважувала чи варто продовжувати розмову, чи казати цьому міщуху щось таки справжнє, чи потішити його якоюсь дурною байкою. Дощ вщух, а з-за хмари висунувся опецькуватий місяць.
— Ти добрий чоловік, єк захочеш свого Ангела знайти – найдеш, а чужі – то без потреби.
— Я не чоловік, — раптом вирвалося наболіле і давно стосовно себе підозрюване, та ніколи вслух не проказуване, — і що далі: розказувати бабі про Фройда, Едіпа та лібідо-танатос? Замовк.
— А-а…, я думаю, шо то позад Тебе така чорна свинє, єк видмідь. Він оглянувся, але крім легенької тіні, підсвіченої місяцем, нічого не побачив. Розсердився на себе за те дурне ляпання язиком, на дивакувату бабу і відчув раптом як, наче знизу живота, підіймається такої сили агресія, якої на загал в собі не підозрював. Йому захотілося вдарити, ні, вбити бабу, таку дурну і незбагненну, таку гидку, немічну і недосяжно сильну чи то гуцульською ворожбою, чи то якимось чисто жіночим відьмацтвом. Розвернувся і хотів піти геть та раптом відчув такої сили удар в спину, десь між лопатками, що аж збилося дихання. Бабин ціпок плавно повертався на своє місце на ґанку, а він, розвернувшись знову до баби, ніяк не міг зрозуміти що діється.
— Не пускай свиню в серце, воно в тебе чисте, єк кришталь.
— Який кришталь, бабо? Ви з усіма отак говорите?
— Нє, лишень з тими, хто годен почути. Ти дуже файний чоловік, лиш не хочеш бути хлопом.
— А хіба хлоп і чоловік – то не одне і те ж?
— Нє, чоловік жінок любит, а хлоп – валашєт.
— Але ж валашати – то каструвати, чи не так? Баба кивнула на знак згоди. Та тицьнула пальцем в сторону оборогу:
— Он він – хлоп. Павла в товаристві знали як невиправного дон-жуана, що волочився за кожною спідницею, а він сам вважав себе неперевершеним мачо, чоловіком, рівного якому в світі нема, коли не в світі, то бодай в їхньому студентському гуртожитку.
— Хіба він не чоловік? – було дещо незвично усвідомлювати бабину логіку, однак проглядало в цьому щось навіть покрутіше від Фройда.
— Нє, він тилько жере бабів.
— …?
— Твоя свинє жере тебе, а його – бабів.
Замовкла. Вітер трохи розігнав хмари і глибоке, аж чорне карпатське небо почало усміхатися зорями. Витягла звідкись дримбу і почала грати. Дримба, здається, резонувала тут із кожним каменем, за якийсь час здалося, що все дзвенить разом з цим нехитрим камертоном: а-а-о-о-о-у-м-а-а …
— Я би хотів, щоб Ви ще щось сказали…
— Хочеш видіти свою свиню?
— Так, – видихнув жорстко, як вирок.
— То нагадай си, шо тебе жере.
Він нагадав зразу. Власне, і нагадувати не треба було, ця картина стояла перед його очима завжди, що б він не робив, куди б не ходив, де б не бував. Жер його мамин крик. Вона кричала, як поранена олениця, а п’яний батько товк її головою до стіни і не зупинився навіть тоді, коли стіна почала червоніти від бризок її крові. А він сидів в кутку і плакав, маленький восьмирічний хлопчик, що не в стані був зупинити це безглузде насильство. Він ненавидів і зневажав: батька за цю нездоланну і звірську силу, матір – за те, що не вміла себе відстояти і себе – за власне безсилля перед тією брудною стіною… Через пів року мати померла, лікарі казали – від крововиливу в мозок, але він добре знав, що померла вона тоді, саме тоді, як він не зумів її захистити… Він сидів під лікарнею і обіцяв мамі, собі, всім, що ніколи, ніколи не стане таким, як батько… Він ніколи не стане чоловіком, бо це гидко, він ніколи нікого не битиме…
— Боїшсі вмерти? – бабин голос вивів його з полону спогаду.
— Ні, боюся, що навіть це не допоможе, нікому і ніяк.
— А ти спрібуй.
— Як?
— Так, як ти серце скаже.
— Воно не каже, воно кричить.
— То крич.
Але він не зміг кричати, тільки застогнав: я не хочу, не хочу так жити, в цьому безглуздому світі, в цій ненависті і фальші… І раптом слова понесло як воду на Ніагарський водоспад, це щось неймовірне… Потік думок, емоцій, переживань гнало нестримно і він не міг встояти, і не хотів цього бачити, чути і говорити, а потік біг, летів, вивертав, наче намагався наздогнати всі ті роки, що пропустив він, сидячи біля маминого лікарняного ліжка… Той крик – то було намагання захистити не лише матір – всіх, хто потребував захисту від насильства. І спроба довести, що насильство нікчемне…
— Я не чоловік – я не здатен зупинити це.
— Не бери на себе Господніх загадок.
— А що тоді робити мені?
— Те, що маш робити.
— Я маю сказати йому, що так жити — гидко.
— Але боїшсі се повідати, то не проказати, нє… Ти боїшсі повірити… не віриш, шо мож інакше, а так, як вни – не хочеш…
Баба встала, витрусила люльку, притоптала жарини босою ногою і пішла до хати. Він довго ще сидів на тому ґанку, не було ні думок, ні спогадів. Пішов спати уже над ранок. Йому снився батько, кричав і бив його, а він все втікав і плакав. Аж раптом спинився, повернувся обличчям до цього втілення насильства і закричав йому: — Я не хочу, не хочу, не хочу і не буду так жити!!! Думав, що батько його вб’є, але той зробив ще тільки один крок і став меншати… Зробився зовсім карликом, що роздував якийсь недолугий чорний плащ, щоб здаватися більшим. І раптом він зрозумів, що цей карлик зовсім нічого не може, і саме тому й ховається за своїм насильством – що карлик.
— Навіщо ти так? – спитав він батька. Той трохи помовчав, підняв очі, — чомусь здалося, що став схожий на дитину.
— Я хотів, щоб вона мене любила…
Він взяв карлика на долоню, той легко помістився на руці, усміхнувся і сказав:
— Я зовсім тебе не боюсь. А карлик заплакав. Тільки чомусь замість сліз із його очей котилось каміння. Його було так багато, що поступово воно перетворилось на потік. Він відчув як цей потік котиться через нього, через батька, через весь його Рід і забирає минуле. Назавжди. Карлик зник, а батько стояв біля нього, дивно ясніючий і наче вже зовсім інший. Ні, таки справді – інший. Він взяв батькову руку і поцілував її в долоню… Прокинувся від яскравого світла. Сонце піднялося вже доволі високо та іскрилося на мокрих від дощу деревах і траві, наче безліч блискітливих веселок. Зібралися швидко і час було рушати в дорогу. Пішов до хати, щоб попрощатися з бабою, але ЇЇ десь не було, кудись вже встигла податися спозаранку. Як відійшли вже далеченько, Він оглянувся і побачив самотню постать на тлі ранкового неба.
— Дякую, що Ти є, — усміхнувся здалека тій дивній жінці.
— Дєкую, шо-сь є Чоловік.
Тих слів, він, звичайно, не почув. Примружив очі і йому раптом здалося, що то не стара чорна баба стоїть на полонині, а якась дивна висока жіноча біло-синя постать, від якої котилися до нього хвилі свіжого чисто-джерельного туману, такого потужного, що аж здригнувся від несподіванки. Здалося на мить, що від того доторку вибухнув: кожна клітина розривалася… щастям… Він дарував те щастя полонині, друзям, світові… А Його ставало все більше і більше… Напружив очі, щоб краще роздивитися видіння, і нічого, крім порожньої полонини, не побачив… Та щастя все вибухало і вибухало, і від того здавалося, що він живе уже в іншому, зовсім Іншому світі…