Ніщо (Драконятко)
Попереднє: h-dychkovska.vkursi.com/3908.html
Драконятко спало вже третій день не прокидаючись. Пробувала попереживати. Але виглядало воно гарним та здоровим, ет, варто покластися на його мудрість і не перейматися.
Минув тиждень. Сон тривав.
Нарешті, сидячи якось біля монітора, відчула доторк лапки на плечах.
— Ордо!
— Уффф))))
— Як я скучила за тобою!!!
— А я – нє! Мені треба було відживитися. В Потоці.
Хитро примружені очі та міцний, пружний, наче батіг, хвіст.
— Ордо, я не змогла здолати Чорного вершника.
— Ну, це не дивно. Не ти одна.
— Але розумієш, після того побоїща він постійно в мене за спиною! І нічого, нічогісінько не можу з цим вдіяти.
— Він за твоєю спиною відвічно. Просто ти його не бачила.
— Відвічно??? То від коли? Від мого народження?
— Кажу відвічно, значить відвічно, не чіпляйся! – Драконятко розсердилось, — не питай мене того, що не можу пояснити!
— Ордо, звідки мені знати, щО ти не можеш пояснити?
— Пробач…Це навіть я не до кінця знаю. Але і те, що знаю, тобі ще рано. Пелюстки розкриваються не зразу.
— Та вже… розкажи мені, щО знаєш і хочеш. І ще, чому ти раніш від нього втікав, а зараз зовсім не боїшся?
— Я не від нього втікав, від тебе. Він нічого мені не зробить, він не здатен. Він – НІЩО.
Дивний мороз поповз поза шкіру. Я нагадала собі фантасмагоричну битву, поламані крила, подерті сукою руки, бруд, болото… щось не клеїлось, пазли не сходились. Але зараз направду, незважаючи на стояння того чорного велетня в мене за спиною, все було спокійно і мирно.
— Ордо, не розумію… Чому тоді він був такий сильний, а зараз – наче його нема…
— Ти досі не втямила? Він – НІЩО, він не має власної сили, він навіть рухатися не може сам.
— Чому ж він такий страшний і потужний?
— Його сила – з твоєї любові. Ти віддаєш йому любов, а він бере її і творить НІЩО.
— Господи, нащо ж я віддаю йому свою любов? А потім… Хіба любов не треба давати всім?
— Давати і віддавати – то різне. Згадай собі, скільки разів ти казала: Любов – ніщо, вона нікому не потрібна і ніхто її не цінить. Скільки разів повторювала: Моя любов – НІЩО. І від того любов помирала, а Ніщо зростало… Помисли: Скільки людей на землі щохвилини, щосекунди думають, повторюють такі ж слова…
Мене знудило. Від драконяткових слів. Від побаченої правди.
— Але коли тобі кажуть, що твоя любов – ніщо, що ти можеш сказати? Окрім того, що погодитися: НІЩО?
— Можеш сказати, що любов – це щастя. Любов – це правда. Любов – це пекло, в якому згорає брехня. Ніхто не заперечить твоєї любові окрім тебе самої…
— Не давати любові в Ніщо… Сила і велич чорного вершника – це всього лиш любов, віддана в ніщо…
— Любов не «всього лиш». Це ти знов мислиш через нього. Любов – це Бог. І віддавати любов — це — віддавати Бога…
— Віддавати Бога в Ніщо. Оця невинна ніби фраза… моя любов нічого не варта… любов нічого не варта… Це… Це і є вигнання… з раю…
— Угу, — Драконятко почіхало кінчиком хвоста свого носа, — суть не у фразі. Суть у виборі.
Чорне одоробало, як раніш, стовбичило за спиною. Ніщо, моє ніщо все ще претендувало на статус бога. І хотіло, щоб йому віддавали любов…
Драконятко спало вже третій день не прокидаючись. Пробувала попереживати. Але виглядало воно гарним та здоровим, ет, варто покластися на його мудрість і не перейматися.
Минув тиждень. Сон тривав.
Нарешті, сидячи якось біля монітора, відчула доторк лапки на плечах.
— Ордо!
— Уффф))))
— Як я скучила за тобою!!!
— А я – нє! Мені треба було відживитися. В Потоці.
Хитро примружені очі та міцний, пружний, наче батіг, хвіст.
— Ордо, я не змогла здолати Чорного вершника.
— Ну, це не дивно. Не ти одна.
— Але розумієш, після того побоїща він постійно в мене за спиною! І нічого, нічогісінько не можу з цим вдіяти.
— Він за твоєю спиною відвічно. Просто ти його не бачила.
— Відвічно??? То від коли? Від мого народження?
— Кажу відвічно, значить відвічно, не чіпляйся! – Драконятко розсердилось, — не питай мене того, що не можу пояснити!
— Ордо, звідки мені знати, щО ти не можеш пояснити?
— Пробач…Це навіть я не до кінця знаю. Але і те, що знаю, тобі ще рано. Пелюстки розкриваються не зразу.
— Та вже… розкажи мені, щО знаєш і хочеш. І ще, чому ти раніш від нього втікав, а зараз зовсім не боїшся?
— Я не від нього втікав, від тебе. Він нічого мені не зробить, він не здатен. Він – НІЩО.
Дивний мороз поповз поза шкіру. Я нагадала собі фантасмагоричну битву, поламані крила, подерті сукою руки, бруд, болото… щось не клеїлось, пазли не сходились. Але зараз направду, незважаючи на стояння того чорного велетня в мене за спиною, все було спокійно і мирно.
— Ордо, не розумію… Чому тоді він був такий сильний, а зараз – наче його нема…
— Ти досі не втямила? Він – НІЩО, він не має власної сили, він навіть рухатися не може сам.
— Чому ж він такий страшний і потужний?
— Його сила – з твоєї любові. Ти віддаєш йому любов, а він бере її і творить НІЩО.
— Господи, нащо ж я віддаю йому свою любов? А потім… Хіба любов не треба давати всім?
— Давати і віддавати – то різне. Згадай собі, скільки разів ти казала: Любов – ніщо, вона нікому не потрібна і ніхто її не цінить. Скільки разів повторювала: Моя любов – НІЩО. І від того любов помирала, а Ніщо зростало… Помисли: Скільки людей на землі щохвилини, щосекунди думають, повторюють такі ж слова…
Мене знудило. Від драконяткових слів. Від побаченої правди.
— Але коли тобі кажуть, що твоя любов – ніщо, що ти можеш сказати? Окрім того, що погодитися: НІЩО?
— Можеш сказати, що любов – це щастя. Любов – це правда. Любов – це пекло, в якому згорає брехня. Ніхто не заперечить твоєї любові окрім тебе самої…
— Не давати любові в Ніщо… Сила і велич чорного вершника – це всього лиш любов, віддана в ніщо…
— Любов не «всього лиш». Це ти знов мислиш через нього. Любов – це Бог. І віддавати любов — це — віддавати Бога…
— Віддавати Бога в Ніщо. Оця невинна ніби фраза… моя любов нічого не варта… любов нічого не варта… Це… Це і є вигнання… з раю…
— Угу, — Драконятко почіхало кінчиком хвоста свого носа, — суть не у фразі. Суть у виборі.
Чорне одоробало, як раніш, стовбичило за спиною. Ніщо, моє ніщо все ще претендувало на статус бога. І хотіло, щоб йому віддавали любов…
0 коментарів