Лібералізм чи ПСЕВДОлібералізм
Лібералізм – молодший брат консерватизму, а радше його бунтівливе дитя. Всі розуміють, що «ліберо» означає свобода: право здійснювати будь-який вибір, будь-яку діяльність! Я можу робити те, що хочу!!!
Просто прекрасно, якщо апріорно допустити, що «Я» буде здійснювати позитивні дії. Саме таке вихідне положення і приймає лібералізм. Логіка його доволі проста. Кожна людина прагне блага, щастя, задоволення бажання, яке приносить їй задоволення.
Cвобода не може бути базовим знаком лібералізму, вона не є суб’єктом, який виявляється через дію [Гегель], а є лише можливістю дії. Інакше кажучи свобода – це оприявлення суб’єкта дії, а сам суб’єкт залишається ніби поза увагою, тоді як набуття суб’єктності – опорний зміст лібералізму.
СУТЬ СЛОВА «свобода» можна трактувати як процес і функцію суб’єктизації в процесі якої суб’єкт (особа) набуває буттєвості, осягає і опановує буття. Тобто суть лібералізму — в наданні суб’єкту можливості дії.
Суб’єктність як право і можливість здійснювати, реалізовувати своє буття є характерною рисою не лише індивідуального, але й колективного буття. Тут варто зупинитися. Лібералізм часто протиставляють до будь-якої колективної форми суспільного життя. Відбувається системна методологічна помилка сплутування атомарності-індивідуальності та суб’єктності.
Атомарність-індивідуальність – буття без взаємодії, без Іншого, без су-Спільства. Це псевдо-лібералізм, це самотність. Самотність не тотожна щасливій творчій буттєвості.
Суб’єктність – буття в дії, у взаємодії, у творенні реальності. Це основа справжнього лібералізму. Самостійність – здатність реалізовувати самість.
Тому лібералізм передбачає не лише індивідуальну, але й КОЛЕКТИВНУ дію як принцип, що визнає суб’єктність не лише за монархом, але й за колективним суб’єктом, за народом.
Ще один аспект псевдо-лібералізму формує перенос акценту із суб’єктності (ПРАВА САМОСТІЙНОЇ ДІЇ) на право безперешкодної дії без зворотної на неї відповіді. Дія стосовно Іншого без відповіді Іншого – це прихована форма тиранії. Тобто «право на дію, на свободу» підмінено «правом на дію-без-відповіді», правом на БЕЗВІДПОВІДАЛЬНУ дію.
Водночас «право дії» часто сприймається як право на бездіяльність, право на руйнування реальності Іншого або паразитування на ній. Такий псевдо-лібералізм по-своєму забороняє відповідальність за дії.
Право на деградацію є ілюзією свободи і по-своєму нівелює людську особистість та замість захисту суб’єктності спонукає до втрати творчого (божого) начала в людині та підпорядковує її різного роду негативним залежностям, чим вводить її в ситуацію несвободи. Тут ми попадаємо у своєрідну світоглядну пастку: штучне, насильницьке чи маніпулятивне примушування до моральності, до істини, руйнує людську особистість, а «право на деградацію» руйнує людину, вчить її не особистісній свободі дії, а бездіяльності.
Такі явні нелогічності формуються із нерозуміння того, що відповідальність за створену ситуацію жодним чином не суперечна людській свободі. Навіть більше, власне в такому своєрідному «воздаянні» максимально виявляється людська суб’єктність, не обмежена навіть смертю, бо вона долається смислом і можливістю істинного буття, незважаючи ні на що.
Свобода – в першу чергу розумне моральне самообмеження/самозростання індивіда, незважаючи на всю зовнішню нелогічність твердження. Свобода – це рух до власної божистості і СВІДОМЕ творення свого світу.
Псевдо лібералізм благо бачить в атомарності, можливості не-відповіді Іншому (суспільству). Якщо тиран-монарх міг ігнорувати та десуб’єктизувати своїх підданих, то псевдо-лібералізм цю тиранію колишнього монарха розповсюджує на всіх. Я-атом, Я-індивід можу ігнорувати суспільство Іншого, світ. Я вимагаю для себе блага – безпеки і щастя, але я не хочу нічого давати взамін я живу без відповіді, безвідповідально… Свобода не-творення, не-буття, не-відповіді…
Якщо свобода – це творення власного блага і відповідальність за нього, то в антитезі не-свободою можна назвати ситуацію неможливості творення власного блага. Така неможливість може зумовлюватися безперспективністю, неподоланними зовнішніми перешкодами на шляху досягнення блага, а також забороною вибору певного щастя-корисності, в силу того, що суб’єкт не має права самостійно визначати суть власного блага. Лібералізм не даремно вважається ПРОТИВНИКОМ будь-якої деспотичної влади. Спротив деспотизму передбачає можливість не виконувати вимог, що спрямовані супроти блага суб’єкта, а також обов’язково включає в себе спротив визначення власного блага не САМИМ суб’єктом, а зовнішньою силою, Іншим .
Визначення блага Іншим найбільш розповсюджене в теократичних та в консервативних системах. Така позиція інфантилізує особу, робить її керованою але В ТОЙ ЖЕ ЧАС безвідповідальною. Людина не може вибирати благо, відступ жорстко карається різними способами, від фізичного знищення до анафемствування і відторгнення від соціуму. Відбувається дуже суттєва підміна понять: церква як соціальний інститут бере на себе місію визначення блага і таким чином сама стає благом. Часто теократичне благо містить суттєві морально-етичні вимоги людського співжиття (не убий, не вкради тощо). Водночас напередвизначеність блага і шляху до нього цілком позбавляють людину суб’єктності. Для досягнення блага людині достатньо виконувати певний набір дій, але власної креативності і власнотворення блага вона позбавлена.
Вихідними ідеями ідеології лібералізму є ідеї богоподібності людини. В християнстві сама ідея розгляду людини як найвищого Божого творіння завжди була присутня. Але вона часто нівелювалася ідеями первородного гріха, вини, та загалом тотальної гріховності, яку треба було спокутувати стражданням. Глорифікація страждань Христа, перетворення його в жертву сформувала модель особистості, яка уявляє власну моральність і позитивність лише в стражданні та покуті. Лише в позиції жертви.
Відродження звертається до ідеї творення людини за образом і подобою Творця. Страждання перестає бути головним, визначальною стає людська богоподібність. Креативність Відродження можна пояснити з позиції збільшення рівня суб’єктності. Із посиленням раціоналістичного та атеїстичного компоненту в свідомості суспільства ідея богоподібності поволі, але цілеспрямовано перетворюється в ідею ідолізації людини, де людина поступово займає місце Бога. В цій зміні творення власного буття перетрансформовується із відповідальності до безвідповідальності, до права паразитувати, не творячи, формувати своє буття за рахунок інших. Людина, що бачить себе богом, починає увесь світ трактувати як джерело власної насолоди. Якщо світ не надає їй можливості задоволення її бажань, він перетворюється в зло, яке обмежує свободу особистості. Але сама людина перестає бути джерелом, перестає бути творцем, перетворюється на некерованого тирана, тиранія якого тільки тим краща від тиранії владного деспота, що дріб’язкова і малоістотна.
Ліберальна вимога ліквідації теократичних, консервативних та на загал суспільних заборон не враховує того факту, що збільшення рівня свободи може сприяти «як прогресу, так і регресу в сфері моралі» [Макаренко].
Першою і обов’язковою умовою блага є збереження життя. Але збереження життя Я не передбачає врахування інтересів Іншого, більше того, інший закономірно може ігноруватися та навіть знищуватися у випадку, коли його існування загрожує благу Я. Таким чином лібералізм із ідеології свободи неявно перетворюється в ідеологію особистісного свавілля, суть якого в ігноруванні інтересів Іншого та цілого (суспільства). Насправді таким чином формується своєрідна ліберальна тиранія особистості, людина, так само як в імперіумі, хоче володіти світом, але намагається досягти цього через руйнування ієрархічних та будь-яких інших суспільних заборон.
Збереження життя і збереження божистості в людині – не тотожні речі. Це те, чого не розуміє лібералізм. Лібералізм – суб’єктність і божистість. Псевдо лібералізм – життя-існування і споживання.
В такому контексті Христос – втілення лібералізму, свободи бути собою, тим, хто ти є, незважаючи навіть на загрозу смерті.
Втіленням псевдо лібералізму є натовп «розпни», який знищує прямим чи опосередкованим способом кожного, хто загрожує його комфорту.
«Нав’язування будь-якому індивіду будь-яких переконань є зневага до даного індивіда, а також Бога як творця всіх живих істот». Ця теза має припущення, що індивід має в собі Бога, а тому завжди діє з цієї позиції. Але крім Бога людина має в собі і звіра, тому потурання звірячому вибору людини є брехнею, псевдо-толерантністю і псевдо-лібералізмом. Без розуміння цієї другої сторони медалі лібералізм не буде життєдайною силою суб’єктності, а перетвориться на апологію егоїзму і беззаконня.
«Сутність лібералізму полягає в протесті проти використання сили, що є основою всякої тиранії» [Гобгауз Т.] – сила, а власне насильство в ліберальній системі цінностей є антицінностями, негативними смислами, своєрідним «злом», що підлягає знищенню. Однак тут лібералізм стикається із внутрішнім протиріччям, яке до кінця ним так і не подолано. Якщо визначати «благо» як антинасильство, то визначення «зла» аналогічно є насильством. Постає питання: «що в ім’я свободи нам слід зробити з тими людьми, чиї проповіді, якщо їх супроводитимуть дії, відродять вогнища і тортури?» [Гобгауз Т.] Тобто, як обмежити негативні дії особи, якщо на рівні принципу ми декларуємо не-обмеження? Інакше кажучи, декларуючи вільний вибір особистості, ми маємо бути послідовними і дозволити особистості здійснювати будь-яке зло, бо цього вимагає ідол свободи. Таким чином лібералізм, почавши із творення блага прийшов до заборони протесту проти зла. Що ця проблема є однією із найважливіших в лібералізмі, достатньо подивитися на деякі тенденції західноєвропейського лібералізму. Під приводом неможливості введення обмежень, суспільство намагаються опанувати такі негативні явища як легалізована проституція, легалізація наркотиків, гомосексуалізм, релігійний фанатизм тощо.
Лібералізм, намагаючись подолати заборону, насильство, потрапляє у пастку «ненасильства». Для суб’єкта в лібералізмі формується «головна мета… — залишитися живою; тут нема місця честі або героїзмові» (К.Майноут). Атеїзований лібералізм, для якого нема нічого поза фізичним існуванням, дає ключ до розуміння ситуації: вимога ненасильства є вимогою збереження життя і не гарантує жодного морального прогресу. Причому становлення суб’єктності: здатність долати насильство (як і будь-які інші виклики життя) так і не формується, культивується інфантилізована вимога (до держави, до справедливості, до толерантності тощо) захисту, що часто може бути одним із варіантів страху перед насильством.
Плутанина з поняттями сила – насилля іде від ототожнення інструменту – сили із первинно світоглядним насиллям, суть якого в ІГНОРУВАННІ та десуб’єктизації Іншого. Інструмент – сила нейтральна, але відмова від взаємодії з Іншим, відмова від відповіді йому – це і є ПЕРВИННЕ ДЖЕРЕЛО НАСИЛЬСТВА. Звідси йде «обезсилення» в ім’я толерантності, лібералізму, і навіть … в ім’я людини…
Слабкість стає синонімом доброти і блага. Той, що не здатний створити зло – безсилий, стає моральним ідеалом. Тоді як суть його «моральності» в безсиллі творення не тільки зла, а взагалі в безсиллі творення будь-чого.
В своєму економічному блоці, лібералізм часто ототожнює суб’єктність із вседозволеністю. Апріорно приймається теза, що вищого економічного успіху досягають більш роботящі та талановиті люди, що, власне, і дає змогу вважати вільну торгівлю оптимальною економічною доктриною. Чомусь абсолютно не береться до уваги той факт, що досі найбільш прибутковими сферами діяльності є наркотики, продаж зброї та проституція, тобто ті галузі людського життя, що мають яскраво виражений деградаційний характер.
Закон бізнесу – максимізація прибутків при мінімізації витрат найбільш ефективним є не при творенні, а при елементарному грабунку, який на сьогодні приховано і маніпулятивно може бути застосований шляхом відповідних економічних, політичних чи податкових важелів.
Абсолютизація свободи приводить до тиранії особистості, а абсолютизації вільного ринку та приватної власності приводить до тиранії економічної, яка може формуватися найрізноманітнішими способами, в тому числі абсолютно аморальними. Таким чином замість свободи економічного волевиявлення формується економічний імперіум, економічне володіння соціумом, що приводить до його поступової деградації.
Підсумовуючи можна сказати, що лібералізм, формуючись як зростання індивідуальної та колективної суб’єктності, поступово все більше набирав ознак псевдо-лібералізму, суттю якого є ідолізація особистості, егоцентризм, ігнорування Іншого та тиранія вседозволеності. Таким чином, під назвою лібералізм ми можемо мати цілком різні ідеологічні пріоритети, які дадуть і різні результати при впровадженні в суспільство. Що ще варто обов’язково пам’ятати, що заперечення влади тирана не означає зростання суб’єктності підданого. Нажаль.
Лібералізм нам необхідний як ідеологія ДІЇ, Творення, само легітимації (відповідальності за власні дії і рішення), суб’єктності особи і суспільства.
Водночас треба вміти бачити пастки атомізації, десуб’єктизації, втрати відповідальності, втрати сили, втрати здатності діяти, давати відсіч негативу, які через псевдо-лібералізм масово намагаються оволодіти суспільством.
Просто прекрасно, якщо апріорно допустити, що «Я» буде здійснювати позитивні дії. Саме таке вихідне положення і приймає лібералізм. Логіка його доволі проста. Кожна людина прагне блага, щастя, задоволення бажання, яке приносить їй задоволення.
Cвобода не може бути базовим знаком лібералізму, вона не є суб’єктом, який виявляється через дію [Гегель], а є лише можливістю дії. Інакше кажучи свобода – це оприявлення суб’єкта дії, а сам суб’єкт залишається ніби поза увагою, тоді як набуття суб’єктності – опорний зміст лібералізму.
СУТЬ СЛОВА «свобода» можна трактувати як процес і функцію суб’єктизації в процесі якої суб’єкт (особа) набуває буттєвості, осягає і опановує буття. Тобто суть лібералізму — в наданні суб’єкту можливості дії.
Суб’єктність як право і можливість здійснювати, реалізовувати своє буття є характерною рисою не лише індивідуального, але й колективного буття. Тут варто зупинитися. Лібералізм часто протиставляють до будь-якої колективної форми суспільного життя. Відбувається системна методологічна помилка сплутування атомарності-індивідуальності та суб’єктності.
Атомарність-індивідуальність – буття без взаємодії, без Іншого, без су-Спільства. Це псевдо-лібералізм, це самотність. Самотність не тотожна щасливій творчій буттєвості.
Суб’єктність – буття в дії, у взаємодії, у творенні реальності. Це основа справжнього лібералізму. Самостійність – здатність реалізовувати самість.
Тому лібералізм передбачає не лише індивідуальну, але й КОЛЕКТИВНУ дію як принцип, що визнає суб’єктність не лише за монархом, але й за колективним суб’єктом, за народом.
Ще один аспект псевдо-лібералізму формує перенос акценту із суб’єктності (ПРАВА САМОСТІЙНОЇ ДІЇ) на право безперешкодної дії без зворотної на неї відповіді. Дія стосовно Іншого без відповіді Іншого – це прихована форма тиранії. Тобто «право на дію, на свободу» підмінено «правом на дію-без-відповіді», правом на БЕЗВІДПОВІДАЛЬНУ дію.
Водночас «право дії» часто сприймається як право на бездіяльність, право на руйнування реальності Іншого або паразитування на ній. Такий псевдо-лібералізм по-своєму забороняє відповідальність за дії.
Право на деградацію є ілюзією свободи і по-своєму нівелює людську особистість та замість захисту суб’єктності спонукає до втрати творчого (божого) начала в людині та підпорядковує її різного роду негативним залежностям, чим вводить її в ситуацію несвободи. Тут ми попадаємо у своєрідну світоглядну пастку: штучне, насильницьке чи маніпулятивне примушування до моральності, до істини, руйнує людську особистість, а «право на деградацію» руйнує людину, вчить її не особистісній свободі дії, а бездіяльності.
Такі явні нелогічності формуються із нерозуміння того, що відповідальність за створену ситуацію жодним чином не суперечна людській свободі. Навіть більше, власне в такому своєрідному «воздаянні» максимально виявляється людська суб’єктність, не обмежена навіть смертю, бо вона долається смислом і можливістю істинного буття, незважаючи ні на що.
Свобода – в першу чергу розумне моральне самообмеження/самозростання індивіда, незважаючи на всю зовнішню нелогічність твердження. Свобода – це рух до власної божистості і СВІДОМЕ творення свого світу.
Псевдо лібералізм благо бачить в атомарності, можливості не-відповіді Іншому (суспільству). Якщо тиран-монарх міг ігнорувати та десуб’єктизувати своїх підданих, то псевдо-лібералізм цю тиранію колишнього монарха розповсюджує на всіх. Я-атом, Я-індивід можу ігнорувати суспільство Іншого, світ. Я вимагаю для себе блага – безпеки і щастя, але я не хочу нічого давати взамін я живу без відповіді, безвідповідально… Свобода не-творення, не-буття, не-відповіді…
Якщо свобода – це творення власного блага і відповідальність за нього, то в антитезі не-свободою можна назвати ситуацію неможливості творення власного блага. Така неможливість може зумовлюватися безперспективністю, неподоланними зовнішніми перешкодами на шляху досягнення блага, а також забороною вибору певного щастя-корисності, в силу того, що суб’єкт не має права самостійно визначати суть власного блага. Лібералізм не даремно вважається ПРОТИВНИКОМ будь-якої деспотичної влади. Спротив деспотизму передбачає можливість не виконувати вимог, що спрямовані супроти блага суб’єкта, а також обов’язково включає в себе спротив визначення власного блага не САМИМ суб’єктом, а зовнішньою силою, Іншим .
Визначення блага Іншим найбільш розповсюджене в теократичних та в консервативних системах. Така позиція інфантилізує особу, робить її керованою але В ТОЙ ЖЕ ЧАС безвідповідальною. Людина не може вибирати благо, відступ жорстко карається різними способами, від фізичного знищення до анафемствування і відторгнення від соціуму. Відбувається дуже суттєва підміна понять: церква як соціальний інститут бере на себе місію визначення блага і таким чином сама стає благом. Часто теократичне благо містить суттєві морально-етичні вимоги людського співжиття (не убий, не вкради тощо). Водночас напередвизначеність блага і шляху до нього цілком позбавляють людину суб’єктності. Для досягнення блага людині достатньо виконувати певний набір дій, але власної креативності і власнотворення блага вона позбавлена.
Вихідними ідеями ідеології лібералізму є ідеї богоподібності людини. В християнстві сама ідея розгляду людини як найвищого Божого творіння завжди була присутня. Але вона часто нівелювалася ідеями первородного гріха, вини, та загалом тотальної гріховності, яку треба було спокутувати стражданням. Глорифікація страждань Христа, перетворення його в жертву сформувала модель особистості, яка уявляє власну моральність і позитивність лише в стражданні та покуті. Лише в позиції жертви.
Відродження звертається до ідеї творення людини за образом і подобою Творця. Страждання перестає бути головним, визначальною стає людська богоподібність. Креативність Відродження можна пояснити з позиції збільшення рівня суб’єктності. Із посиленням раціоналістичного та атеїстичного компоненту в свідомості суспільства ідея богоподібності поволі, але цілеспрямовано перетворюється в ідею ідолізації людини, де людина поступово займає місце Бога. В цій зміні творення власного буття перетрансформовується із відповідальності до безвідповідальності, до права паразитувати, не творячи, формувати своє буття за рахунок інших. Людина, що бачить себе богом, починає увесь світ трактувати як джерело власної насолоди. Якщо світ не надає їй можливості задоволення її бажань, він перетворюється в зло, яке обмежує свободу особистості. Але сама людина перестає бути джерелом, перестає бути творцем, перетворюється на некерованого тирана, тиранія якого тільки тим краща від тиранії владного деспота, що дріб’язкова і малоістотна.
Ліберальна вимога ліквідації теократичних, консервативних та на загал суспільних заборон не враховує того факту, що збільшення рівня свободи може сприяти «як прогресу, так і регресу в сфері моралі» [Макаренко].
Першою і обов’язковою умовою блага є збереження життя. Але збереження життя Я не передбачає врахування інтересів Іншого, більше того, інший закономірно може ігноруватися та навіть знищуватися у випадку, коли його існування загрожує благу Я. Таким чином лібералізм із ідеології свободи неявно перетворюється в ідеологію особистісного свавілля, суть якого в ігноруванні інтересів Іншого та цілого (суспільства). Насправді таким чином формується своєрідна ліберальна тиранія особистості, людина, так само як в імперіумі, хоче володіти світом, але намагається досягти цього через руйнування ієрархічних та будь-яких інших суспільних заборон.
Збереження життя і збереження божистості в людині – не тотожні речі. Це те, чого не розуміє лібералізм. Лібералізм – суб’єктність і божистість. Псевдо лібералізм – життя-існування і споживання.
В такому контексті Христос – втілення лібералізму, свободи бути собою, тим, хто ти є, незважаючи навіть на загрозу смерті.
Втіленням псевдо лібералізму є натовп «розпни», який знищує прямим чи опосередкованим способом кожного, хто загрожує його комфорту.
«Нав’язування будь-якому індивіду будь-яких переконань є зневага до даного індивіда, а також Бога як творця всіх живих істот». Ця теза має припущення, що індивід має в собі Бога, а тому завжди діє з цієї позиції. Але крім Бога людина має в собі і звіра, тому потурання звірячому вибору людини є брехнею, псевдо-толерантністю і псевдо-лібералізмом. Без розуміння цієї другої сторони медалі лібералізм не буде життєдайною силою суб’єктності, а перетвориться на апологію егоїзму і беззаконня.
«Сутність лібералізму полягає в протесті проти використання сили, що є основою всякої тиранії» [Гобгауз Т.] – сила, а власне насильство в ліберальній системі цінностей є антицінностями, негативними смислами, своєрідним «злом», що підлягає знищенню. Однак тут лібералізм стикається із внутрішнім протиріччям, яке до кінця ним так і не подолано. Якщо визначати «благо» як антинасильство, то визначення «зла» аналогічно є насильством. Постає питання: «що в ім’я свободи нам слід зробити з тими людьми, чиї проповіді, якщо їх супроводитимуть дії, відродять вогнища і тортури?» [Гобгауз Т.] Тобто, як обмежити негативні дії особи, якщо на рівні принципу ми декларуємо не-обмеження? Інакше кажучи, декларуючи вільний вибір особистості, ми маємо бути послідовними і дозволити особистості здійснювати будь-яке зло, бо цього вимагає ідол свободи. Таким чином лібералізм, почавши із творення блага прийшов до заборони протесту проти зла. Що ця проблема є однією із найважливіших в лібералізмі, достатньо подивитися на деякі тенденції західноєвропейського лібералізму. Під приводом неможливості введення обмежень, суспільство намагаються опанувати такі негативні явища як легалізована проституція, легалізація наркотиків, гомосексуалізм, релігійний фанатизм тощо.
Лібералізм, намагаючись подолати заборону, насильство, потрапляє у пастку «ненасильства». Для суб’єкта в лібералізмі формується «головна мета… — залишитися живою; тут нема місця честі або героїзмові» (К.Майноут). Атеїзований лібералізм, для якого нема нічого поза фізичним існуванням, дає ключ до розуміння ситуації: вимога ненасильства є вимогою збереження життя і не гарантує жодного морального прогресу. Причому становлення суб’єктності: здатність долати насильство (як і будь-які інші виклики життя) так і не формується, культивується інфантилізована вимога (до держави, до справедливості, до толерантності тощо) захисту, що часто може бути одним із варіантів страху перед насильством.
Плутанина з поняттями сила – насилля іде від ототожнення інструменту – сили із первинно світоглядним насиллям, суть якого в ІГНОРУВАННІ та десуб’єктизації Іншого. Інструмент – сила нейтральна, але відмова від взаємодії з Іншим, відмова від відповіді йому – це і є ПЕРВИННЕ ДЖЕРЕЛО НАСИЛЬСТВА. Звідси йде «обезсилення» в ім’я толерантності, лібералізму, і навіть … в ім’я людини…
Слабкість стає синонімом доброти і блага. Той, що не здатний створити зло – безсилий, стає моральним ідеалом. Тоді як суть його «моральності» в безсиллі творення не тільки зла, а взагалі в безсиллі творення будь-чого.
В своєму економічному блоці, лібералізм часто ототожнює суб’єктність із вседозволеністю. Апріорно приймається теза, що вищого економічного успіху досягають більш роботящі та талановиті люди, що, власне, і дає змогу вважати вільну торгівлю оптимальною економічною доктриною. Чомусь абсолютно не береться до уваги той факт, що досі найбільш прибутковими сферами діяльності є наркотики, продаж зброї та проституція, тобто ті галузі людського життя, що мають яскраво виражений деградаційний характер.
Закон бізнесу – максимізація прибутків при мінімізації витрат найбільш ефективним є не при творенні, а при елементарному грабунку, який на сьогодні приховано і маніпулятивно може бути застосований шляхом відповідних економічних, політичних чи податкових важелів.
Абсолютизація свободи приводить до тиранії особистості, а абсолютизації вільного ринку та приватної власності приводить до тиранії економічної, яка може формуватися найрізноманітнішими способами, в тому числі абсолютно аморальними. Таким чином замість свободи економічного волевиявлення формується економічний імперіум, економічне володіння соціумом, що приводить до його поступової деградації.
Підсумовуючи можна сказати, що лібералізм, формуючись як зростання індивідуальної та колективної суб’єктності, поступово все більше набирав ознак псевдо-лібералізму, суттю якого є ідолізація особистості, егоцентризм, ігнорування Іншого та тиранія вседозволеності. Таким чином, під назвою лібералізм ми можемо мати цілком різні ідеологічні пріоритети, які дадуть і різні результати при впровадженні в суспільство. Що ще варто обов’язково пам’ятати, що заперечення влади тирана не означає зростання суб’єктності підданого. Нажаль.
Лібералізм нам необхідний як ідеологія ДІЇ, Творення, само легітимації (відповідальності за власні дії і рішення), суб’єктності особи і суспільства.
Водночас треба вміти бачити пастки атомізації, десуб’єктизації, втрати відповідальності, втрати сили, втрати здатності діяти, давати відсіч негативу, які через псевдо-лібералізм масово намагаються оволодіти суспільством.
0 коментарів