Росомаха (Драконяткові друзі)

Прокинулась від тупого болю в серці. Прямісінько біля мене валявся чорний осиковий кіл. Величезна дірка на рівні серця сочилася кров’ю. Чорною. Вражою. Теї крові було так много, що вона вже залила всю долівку і тепер сочилася крізь підлогу, просякала кудись вниз,  в землю і зникала там, наче предвічне зло.
Гай, Оксана Забужко писала колись-то про закланних мерців і тую вражую кров… І вражою злою кров’ю волю… окропіте….
Закланний мрець – се ніби той, що в каїнічному гріху скоїв смерть супроти наРодного тіла… і не годен знайти покою а ні на тім світі, а ні на цім…. Агов, Оксано,  все значно гірше. Мерцями є ми. Себто ніби живі. А направду мертві.
Я була закланним мерцем.
З серця лилася чорнота, бухкала, булькала, пінилася і гидотно-липко стікала по мені вниз…
Раптом  втямила, що не сама. В кімнаті хтось був. В куті, коло вікна, сиділа чорно-бура Росомаха і зализувала свою праву лапу.
Росомахи тепер рідкість. Їх ніколи не бувало в наших лісах багато, але тепер – то годі й зустріти. Як всі куницеві, росомахи потаємні, швидкі й мають миттєву реакцію. Це дає їм змогу конкурувати навіть із значно більшими хижаками. І вовк, і рись воліють не зачіпатися з росомахою.
Відколи в моєму житті з’явився Ордо, я перестала дивуватися отаким чудасіям.
-          Це ти видер з мого серця осиковий кілок?
-          Та просто йшов, тай зачепив. Він сам впав, от тільки лапу трохи подер.
-          Знаєш, я думаю, цьому кілкові літ зо 200…
-          Більше, мо’ й 2000…, а мо’ й того більше.
-          Як ти тут опинився? Тебе Ордо покликав?
-          Нє, Згарда. То я теє, піду вже.
Росомаха стрибнув через зачинене вікно  і розчинився в такій же чорно-бурій ночі.
Вража кров все ще сочилася з серця…   Вражою злою кров’ю… волю… окропіте…
Ті хрестоматійні слова, пам’ятні ще зі школи в якомусь радянсько-ідіотичному пафосі війни з експлуататорами, мали цілком інший, абсолютно, цілковито, повністю інший зміст…
Вража… заворожена кров смерті в житті… Гай, слів бракує…
Та вже. Вражої крові ставало все менше, а дірка на рівні серця затягувалася зсередини, наче зшивала тіло якась невидима сила… Життєва… саме життя.
ВОЛЯ.
Під  лапами Росомахи чорний лід поступово танув і стікав брудною водою в землю… Земля оживала підсніжниками і тихо шелестіла минулорічним листом...

— І що? — спитала я Темряву.
— Нічого, — відповіла вона мені.

Та лід таки танув...