У пошуках Дракона. Бараболька

Попереднє: h-dychkovska.vkursi.com/4315.html
Ордо сидів в мене на плечах. Наче киця. Дракони вміють змінювати свій розмір. Майже миттєво. Від Величезного і всеоб*ємного до малюсінького, що поміститься на дитячій долонці.
Після того, як розтанув лід, хоч, може, і не до кінця, я почала рухатися і ми відновили пошуки Дракона.
Першим нам зустрівся Володя. Він копав город і садив бараболю. Ми дивилися довго, щось було в його діях магічного. Лопата, ямка, бараболя, горбик… лопата, ямка, ба....
— Володю, ось Драконятко, шукає Дракона.
Драконятко зашипіло і вкусило мене за вухо. Воно було незадоволене і зле. Я й не помітила, медитуючи на картопляні горбики. Володя підняв на мене очі. Вони були втомлені і якісь… навіть не порожні… безодняні. Певно він довго вглядався в безодню і тепер вона глядала на мене з його очей:
— Кинь його тут, я перерубаю, лопатою.
Мені стало страшно.
— Володю, хіба ти не памятаєш, як колись ми дивилися на вогонь, не на безодню… Хіба не памятаєш?
— Кинь!
Драконятко вже не шипіло, а шкварчало, як вода в киплячій олії.
— Ось воно виросте і перекусить тебе навпіл!!!
Ого, сама не чекала від себе такого… Драконятко закивало головою і трохи виросло, стало навіть важко його тримати.
Володя відкинув лопату, сів на картопляні горбики і… заплакав...