Родина моя, РОССИЯ...

Знаете ли вы, как звенит тишина при 50-градусном морозе?
А как воет пурга несколько дней к ряду?
А как пахнет олень после пробежки?
А вкус морошки кто мне припомнит?
......................................................................................................
Кажуть, місце, де ти народився, завжди нагадуватиме про себе і кликатиме ностальгією.
Завжди була якась неприкаяна «дівчинка нізвідки». В радянські часи, будучи на Західній Україні, сказати, що ти народилася поблизу Воркути, а при тім батько в тебе не офіцер КДБ, означало поставити на собі чорний хрестик. Хрестик той і так завжди за тобою невидимо слідував, але зайве викликати вовка з лісу було таки не варт. Побутові питання «просто-з-цікавості» могли перекреслити працевлаштування, житловлаштування, не кажучи вже про щось серйозніше… в кінці тунелю маячів гнівний осуд «трудящіхся» і потенційний новий «срок» для батьків. На такі питання відповідалося, що я місцева, без уточнення того місця, а всі незнання «місцевості» списувалися на те, що «жила в бабці і забула».
«Бабця» була навіть трохи реальна. То була мама однієї з репресованих, на літо до неї на хутір відправляли цілий кагал дітлахів, щоб вони трохи набралися тепла і сонця. Бо в місцині, де «12 месяцев зима, а остальное — лето», це суттєво. Доволі віддалений хутір побіля Косова. Тоді ще навіть без електрики, 5-7 різновікових дітлахів, гасова лампа (подарували якось таку самісіньку тепер, то тішилася як найдорожчою реліквією), 3 корови, кури, гуси, індики і крілики, ліс і річка. 
Ностальгії в мене не було ніколи. За чим? За морозом, коли "-30 за Цельсієм" — це тепло? чи за скаженою мошкою, яка виїдала не тільки очі, але й, здається, залазила в кишки. Чи за тим 8-класником, в якого в «дворовому турнірі» мала необережність виграти в шашки і вперше в житті почула, що я «сука бандерОвская, которую убить мало». 
Ностальгія прокинулась тільки одного разу, коли було ну-дуже-хреново і депресивно і чомусь до щему в мізках захотілося морошки...
Однак було там, в Росії, Щось дуже цінне, Щось надзвичайне, чого ніколи не було тут… Тут Його не було. Часом Його приносили із собою люди «звідти», але однак воно було також «звідти». То була правдива ностальгія, цього хотілося… знов і знов… ЧОГО?
Як не парадоксально це прозвучить, але то була ПРАВДА, дозвіл бути СОБОЮ. Пів Інти колишніх в*язнів, інша половина — надзирателі. Всі всіх знають. Ніхто нічого не приховує. Навіщо?  Все і так зрозуміло.
Тебе або ненавиділи, або поважали. Інколи було і те,і те водночас. Все відкрито і чесно. Правила гри всі знають. 
В России было больше правды, чем здесь… здесь нельзя было быть собой. Спрятать, соврать, причем так, чтоб все поверили. Никто не должен знать, кто ты на самом деле… Никто...
В Украине надо было врать, в России можно было быть собой, такие вот парадоксы...
Здесь все — украинцы, или почти все. Ты, вроде такой, как все... 
Нет, только вроде...
Когда узнают кто ты и откуда, ты в ту же секунду начинаешь понимать, что ты здесь лишний.
Нет-нет, тебя тебя никто не прогонит, тебя любят, уважают, вот только желательно на расстоянии… а еще более желательно — на большом.
В своем детском уме я, конечно, не понимала мотивации людей и их перебегания на другую сторону улицы, чтоб не поздороваться лишний раз. Но это всегда раздражало. Да скажите прямо: вы мне друг или враг?
Друг, конечно друг, но ты больше не приходи… мда… в такие минуты прямое русское «пшел вон!» казалось мне райской музыкой. Ей, украинцы, прекратите врать, слишите? прекратите!

Від малку білінгва: «Коли звертаються до тебе російською, то відповідай російською, а коли українською, — то українською».
— Зачем ты учишь ребенка этому противному языку?
О, невже я щось наплутала? Та ні, просто ця тітка — чужа. 
Світ ділився на «своїх» і «чужих». Поділ не був тотожний мовному принципу. По-російськи говорив естонець Нокс і литовець Матутіс, москвичі Астархови (Астахови??? Аратовы?), які завжди висилали привітальні відкритки і підписували їх «коми-гуцулам от коми-москвичей», єврей Леон і росіянин Николаев, художник, що любив малювати північне сяйво і люди-комі, яких не памятаю по імені жодного, їх  чомусь називали коміками. 
Останнім часом мене почала мучити ностальгія. Ні, морошки не хотілося. Я «бігала» по російських сайтах, знайомилася із незнойомими людьми в соц.мережах і все чогось шукала, сама не розуміючи Чого. ЧОГОСЬ. Росія кликала мене.
Мене кликала ПРАВДА. 
Намет на Майдані нагадав Інту. Думала — морозами. Ні, правдою.
В самому серці України, на майдані я раптом попала на… Родину...
Родина, моя, Россия… ты ведь всегда умела быть собой. Ты не боишся быть плохой, ты готова убить каждого, кто против тебя. Ты ненавидела меня, но не врала. Ты даже уважала тех, кто сумел выжить и противостоять тебе. 
Ты сильна. На самом деле сильна. Только сейчас понимаю насколько ты учила нас всех быть СОБОЙ. 
Неужели ты умерла?
Слышь, ты нужна мне. Настоящая. Злая и Прав-Дивая. Слышь, смех твой нужен, ведь ты умеешь смеяться так, что рассыпается пепел вранья. Слышь, Россия, я люблю тебя… настоящую… стОящую, стоЯщую...
Родина моя, Россия…

3 коментарі

Сергій Воронцов
Необычно. Очень внутренне ощущение, видно, что невыдумано, а прочувствовано. Искренне. Мне кажется, это стоило того, чтобы писать. Спасибо
Ярослава Шеремета
Не зовсім зрозуміло, мабуть, тому, що я не в курсі вашої біографії, але сильно написано, від душі.
Галина Дичковська
Мабуть суть не в тому, що ви не знаєте моєї біографії. Припускаю, що ви просто не читаєте елементарних семантичних знаків радянської доби.
І це чудово. Ви уже не радянські, тому вам не зрозуміло про що я.
Щоб перевірити моє припущення, напишіть ваші запитання (що і де не зрозуміло), а я спробую відповісти. І ми побачимо причину нерозуміння.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте