Король. Верхоляк Дмитро
Хотіла назвати цей допис «Останній з могікан» або щось таке. Але не це головне, не це, не це...
Після смерті батька думка: «Треба поїхати до Верхоляка, поки є час» постійно сверлила мені мозок.Коли наштовхувалась на батькові записники, випадково натрапляла на якусь інфорацію в ЗМІ, і просто так оте «треба поїхати» частенько вистрибувало мені за спиною. Всього ж яких 60 км, недалечко ж, але як завжди, як у всіх — завтра, завтра, завтра...
Дзвінок від Олексія, журналіста з Києва, з проханням познайомити його із Верхоляком — то був дзвінок від Всесвіту, від Бога, від не-знаю-кого, дзвінок, що нагадав мені, де я мала бути і де не була протягом цих 5 років. Все організувалося дуже швидко і 14.05.2014 ми поїхали в гості до пана Дмитра. Звичайна сільська хата на околиці Маняви. Пес на ланці, кури, індики, чотири кози. Відкриваємо двері.
— Пане Дмитре, гостей приймаєте?
— Агов, а ви хто?
Погляд дружелюбний, насторжений, вивчаючий.
— Не памятаєте мене?
Заперечливо хитає головою. Халепа. Невже не впізнає. Може це вже старече?
— Ой, Дубе-Дубе чи знаєш Явора? Ореста-Явора пам*ятаєте? (Псевдо мого батька — «Явір», псевдо Верхоляка — «Дуб», обоє кремезні, але до Верхолякових майже двох метрів батько не дотягував, вони часто ставали поруч та реготали: «А таки Явір! А таки Дуб!». Любили реготати. Ото почнуть оповідати про табори і складається враження, що то про якусь розвагу йде мова, про гру, де головне завдання — обдурити «опера», та не просто так, а отримати «приз» у вигляді поламних зубів ГУЛагівської машини. Як їм те вдавалося, то життя вже було прожите не даремно. І, вочевидь, дарувало радість і задоволення).
Дмитро схлипує, сльози навертаються йому на очі:
— Та як не памятаю… То ти Орестова донька? Зі Львова приїхала? (Він був у мене, коли я ще жила у Львові, десь в 1992, про себе тішуся, що пам*ять добра, що дід мене не забув).
— Ні, я з Франківська, тут тепер живу.
Старий все ще схлипує:
— Знаєш, я от думаю, чого Орест так скоро пішов? Може то в-ни? Він же їх стукачів виявив… а вони не люблять, як їх стукачів викривають...
— Пане Дмитре, кому вже тепер треба ті стукачі… ( я називаю кілька імен, Дмитро киває ствердно).
Йому не хочеться вірити, що молодший і здоровший від нього Орест отак просто пішов. А ще, крім того, всі вони мають відповідальність один за одного. Не врятував він Ореста, не спас… Як же так. Не може так бути…
Але Дмитро вже повірив мені. Питає за хлопців, чи можна їм довіряти? Завіряю, що можна, що хлопці «добрі і свої». З цього моменту хлопцям дозволено слухати і питати. Хлопці теж хитрують. Знають, що старі бандерівці не люблять говорити «на камеру», тому не застосовують навіть диктофон, а прилаштовують мобільний. На телефон Дмитро не реагує, цяцька тай цяцька, а телефонний диктофон тихенько починає працювати. Прилаштовуюсь на ослінчику і беру ручку та зошит. Буду записувати. За кілька хвилин тямлю, що не запишу навіть слова. Дмитро говорить, і в тому говорінні є щось значно цінніше від того, що може проковтнути зошит.
Хлопці — історики, уточнюють: то він (їй-бо не пам*ятаю хто) був сотником чи сотенним? А «Зуб»… який то, адже кілька людей мали псевдо «Зуб»? А як ви прийшли в УПА, вас не запідозрили, що шпигун, що засланий?
Мовчу. І якось навіть не чую ЩО «Дуб» говорить, слухаю ЯК Він говорить… Мабуть, то дуже важливо, хто там був сотенним і чи був той сотенний сотником, і який саме «Зуб» підіймав того сотника як мішок картоплі, бо був такий дужий, що міг нести і поклажу, і сотника водночас, і в якому то було році, в 1948 чи 1949… Мабуть, то дуже важливо, але історик з мене таки н-і-я-к-и-й. Я приїхала не за цим. За чим же?
За щастям. Оцей старий одинокий чоловік на милицях знає, ЩО таке щастя.
Колись-то один дуже «реалізований», соціалізований, кар*єризований дядечко геть піною вкривався на зустрічі із «Дубом». Дядечко агресував, кричав, що Верхоляк просто невдалий артист, що він все вигадує… незрозуміло тільки як ото пан Дмитро «вигадав» собі 25 років таборів. В 1956, коли мого батька випустили як «малолітку» після уже 9 років відсидки, він тільки «сів». І амністія «Хрущовської відлиги» його не торкнулася, хоча… як сказати, спочатку ж планували розстріляти...
Тоді мені була дивною та агресія рафінованого інтелігента на «не реалізованого» Дмитра. А зараз дивлюсь в старечі очі, що час від часу, згадуючи то хлопців, то Майдан, прохоплюються сльозою, і розумію, що переді мною КОРОЛЬ. Його величність ЧОЛОВІК, що все своє життя прожив так, як хотів. І сильні світу цього Йому не указ, і не боїться Він ні Бога, ні…
Так-так, не боїться. І отої пастки «боятися бога» він якимось чином оминув, і поруч з ним ти якось дико-загострено починаєш бачити свій страх, і від того стає геть незатишно, і розумієш, що завтра, вже завтра треба зробити те, що вже кілька років відкладалося на потім, завтра, таки завтра треба ступити в те невідоме, яке тебе найбільше лякає...
«Королю, — прошу я подумки, — посвяти мене в Лицарі. Знаю, що недостойна, знаю, що боюсь, знаю, що не маю сил… але хочу, дуже хочу… оцим моїм маленьким ХОЧУ прийми мене… „
Дмитро Верхоляк з дружиною Катериною.
uk.wikipedia.org/wiki/Верхоляк_Дмитро_Кузьмич
Після смерті батька думка: «Треба поїхати до Верхоляка, поки є час» постійно сверлила мені мозок.Коли наштовхувалась на батькові записники, випадково натрапляла на якусь інфорацію в ЗМІ, і просто так оте «треба поїхати» частенько вистрибувало мені за спиною. Всього ж яких 60 км, недалечко ж, але як завжди, як у всіх — завтра, завтра, завтра...
Дзвінок від Олексія, журналіста з Києва, з проханням познайомити його із Верхоляком — то був дзвінок від Всесвіту, від Бога, від не-знаю-кого, дзвінок, що нагадав мені, де я мала бути і де не була протягом цих 5 років. Все організувалося дуже швидко і 14.05.2014 ми поїхали в гості до пана Дмитра. Звичайна сільська хата на околиці Маняви. Пес на ланці, кури, індики, чотири кози. Відкриваємо двері.
— Пане Дмитре, гостей приймаєте?
— Агов, а ви хто?
Погляд дружелюбний, насторжений, вивчаючий.
— Не памятаєте мене?
Заперечливо хитає головою. Халепа. Невже не впізнає. Може це вже старече?
— Ой, Дубе-Дубе чи знаєш Явора? Ореста-Явора пам*ятаєте? (Псевдо мого батька — «Явір», псевдо Верхоляка — «Дуб», обоє кремезні, але до Верхолякових майже двох метрів батько не дотягував, вони часто ставали поруч та реготали: «А таки Явір! А таки Дуб!». Любили реготати. Ото почнуть оповідати про табори і складається враження, що то про якусь розвагу йде мова, про гру, де головне завдання — обдурити «опера», та не просто так, а отримати «приз» у вигляді поламних зубів ГУЛагівської машини. Як їм те вдавалося, то життя вже було прожите не даремно. І, вочевидь, дарувало радість і задоволення).
Дмитро схлипує, сльози навертаються йому на очі:
— Та як не памятаю… То ти Орестова донька? Зі Львова приїхала? (Він був у мене, коли я ще жила у Львові, десь в 1992, про себе тішуся, що пам*ять добра, що дід мене не забув).
— Ні, я з Франківська, тут тепер живу.
Старий все ще схлипує:
— Знаєш, я от думаю, чого Орест так скоро пішов? Може то в-ни? Він же їх стукачів виявив… а вони не люблять, як їх стукачів викривають...
— Пане Дмитре, кому вже тепер треба ті стукачі… ( я називаю кілька імен, Дмитро киває ствердно).
Йому не хочеться вірити, що молодший і здоровший від нього Орест отак просто пішов. А ще, крім того, всі вони мають відповідальність один за одного. Не врятував він Ореста, не спас… Як же так. Не може так бути…
Але Дмитро вже повірив мені. Питає за хлопців, чи можна їм довіряти? Завіряю, що можна, що хлопці «добрі і свої». З цього моменту хлопцям дозволено слухати і питати. Хлопці теж хитрують. Знають, що старі бандерівці не люблять говорити «на камеру», тому не застосовують навіть диктофон, а прилаштовують мобільний. На телефон Дмитро не реагує, цяцька тай цяцька, а телефонний диктофон тихенько починає працювати. Прилаштовуюсь на ослінчику і беру ручку та зошит. Буду записувати. За кілька хвилин тямлю, що не запишу навіть слова. Дмитро говорить, і в тому говорінні є щось значно цінніше від того, що може проковтнути зошит.
Хлопці — історики, уточнюють: то він (їй-бо не пам*ятаю хто) був сотником чи сотенним? А «Зуб»… який то, адже кілька людей мали псевдо «Зуб»? А як ви прийшли в УПА, вас не запідозрили, що шпигун, що засланий?
Мовчу. І якось навіть не чую ЩО «Дуб» говорить, слухаю ЯК Він говорить… Мабуть, то дуже важливо, хто там був сотенним і чи був той сотенний сотником, і який саме «Зуб» підіймав того сотника як мішок картоплі, бо був такий дужий, що міг нести і поклажу, і сотника водночас, і в якому то було році, в 1948 чи 1949… Мабуть, то дуже важливо, але історик з мене таки н-і-я-к-и-й. Я приїхала не за цим. За чим же?
За щастям. Оцей старий одинокий чоловік на милицях знає, ЩО таке щастя.
Колись-то один дуже «реалізований», соціалізований, кар*єризований дядечко геть піною вкривався на зустрічі із «Дубом». Дядечко агресував, кричав, що Верхоляк просто невдалий артист, що він все вигадує… незрозуміло тільки як ото пан Дмитро «вигадав» собі 25 років таборів. В 1956, коли мого батька випустили як «малолітку» після уже 9 років відсидки, він тільки «сів». І амністія «Хрущовської відлиги» його не торкнулася, хоча… як сказати, спочатку ж планували розстріляти...
Тоді мені була дивною та агресія рафінованого інтелігента на «не реалізованого» Дмитра. А зараз дивлюсь в старечі очі, що час від часу, згадуючи то хлопців, то Майдан, прохоплюються сльозою, і розумію, що переді мною КОРОЛЬ. Його величність ЧОЛОВІК, що все своє життя прожив так, як хотів. І сильні світу цього Йому не указ, і не боїться Він ні Бога, ні…
Так-так, не боїться. І отої пастки «боятися бога» він якимось чином оминув, і поруч з ним ти якось дико-загострено починаєш бачити свій страх, і від того стає геть незатишно, і розумієш, що завтра, вже завтра треба зробити те, що вже кілька років відкладалося на потім, завтра, таки завтра треба ступити в те невідоме, яке тебе найбільше лякає...
«Королю, — прошу я подумки, — посвяти мене в Лицарі. Знаю, що недостойна, знаю, що боюсь, знаю, що не маю сил… але хочу, дуже хочу… оцим моїм маленьким ХОЧУ прийми мене… „
Дмитро Верхоляк з дружиною Катериною.
uk.wikipedia.org/wiki/Верхоляк_Дмитро_Кузьмич
0 коментарів