Драконятко. Мізерний

Попереднє: h-dychkovska.vkursi.com/6892.html
Мені чомусь стало страшно. Страшенно страшно. Вхопила драконятко, як дитя, на руки і побігла геть від тої страшної скопаної землі…   Страшно-Страх-страж-стражда-стра-страта-трата-тра-та-тра-тра...
Ми бігли довго… три дні лісом… два дні полем… втомилися, забрьохалися болотом… нарешті вийшли на гостинець.
Якийсь добрий дядечко на фіакрі підвіз нас до долини. Драконятко любило доли. Гм… доля, діл, долівка, долоня, долати…
Чудернацька вона, мова… може то правда, що словом твориться світ?

Долина
Ми зайшли в кабінет. Кабінет був просторий, з безліччю якихось шафок і бюрків. По центру велике, величезне Бюро, заставлене паперами, телефонами, компютерами. А на стінах — картини. Фотокартини. Різні такі, чудернацькі… люди, обличчя, гори, дерева, Життя… Особливо одна, справа привернула мою увагу. Мінилася кольорами, дихала квітами, сміялася дощем, і ніжно щеміла місячним сяйвом… Хотілося зануртися в неї тілом, душею, заснути на її пошерхлій траві, грітися в сонячному промінні і обійматися з Місяцем...
За столом сидів Юрко. Він перебирав щось у своїх мертвих паперах, щось відзначав, щось дописував, щось дратівливо креслив. Підняв голову і навіть привітно усміхнувся:
— Заходь, радий бачити.
Радість була якась куца, складалося враження, що він радше роздратований моєю присутністю, аніж радий. І, раптом здогадалася… він сказав «заходь», а не «заходь-те», і на секунду не допускала, що Юрко не бачив Ордо.
Бачив! Бачив! Бачив!!! Але робив вигляд, що не бачив… Не просто робив вигляд. Присутність Ордо його дратувала, йому хотілося вигнати драконятко, але те, що воно сиділо в мене на шиї, створювало якусь ситуацію абсурду. Нас треба було або приймати обох, або виганяти — обох. Юрко приймав мене, а Драконятко не приймав.
— Юрку, Драконяткові треба твоя любов.
Моє, таке скромне зауваження, відобразилося цілою бурею почуттів на його обличчі. Страх, роздратування, захоплення, туга, бажання, екстаз, ..., ....,… а на завершення — ненависть.
— Ця скотина ніколи не буде жити в моїй хаті!!! Ніколи, чуєш, НІКОЛИ!!!
Десь я це вже чула. Суть була не в словах. А в цьому дикому істеричному фальцеті… СУКА!!! Так кричала Сука, та сама сука, яку я задушила голими руками, захищаючи своє Драконятко. То значить вона не здохла?
— Юрку, де твій Дракон?
Не знаю, чому мені захотілося спитати саме так. Попри все, що відбувалося, я була ідіотично-впевнена, що Дракон тут є. Юрко кивнув головою в сторону картин. Встав, підійшов до стіни, відгорнув ту картину, що сміялася дощем. Під нею виявився сейф. Юрко дістав з кишені ключ, такий простяцький і великий, як той, від бабиної комори, відкрив. Ще одні дверцята, ще, і ще, і ще. Нарешті, десь із глибини, витяг маленьку запилюжену коробочку, простягнув мені.
В коробочці лежало Драконятко. Радше це був дорослий Дракон, але мізерного розміру. Поміщався в мене на долоні. Здавалося, він помирав. Ледь дихав, згорнуті крильцята прикривали тіло і голову, був холодний, брудний, в сірих плямах. Юрко відвернувся від нас і рішучим кроком попрямував на балкон. Балкон виходив на центральну площу із катедрою навпроти. Люди виходили з церкви, підіймали голови вверх і бачили Юрка. Святого. В білих силіконових штанях. Зовсім без чорноти. Зовсім без дракона. «Молодець!» Скандували йому. «Так має бути!» — Юрко усміхався. Йому було добре. Усвідомлював себе до-Сконалим.
В цю мить втямила, що я тут зайва. І сама, і з цими драконами. Десь защеміло під серцем. Щось помирало. Невже дракон?
Драконятко дихнуло на мої долоні вогнем. Вогонь опалив бруд і трішечки зігрів цього мізерного. Хоч він був таки дуже маленьким, але в потенції в ньому відчувалася велика сила. Я усміхнулася до своєї нової знахідки. Ордо забрав його в мене і обгорнув своїм крилом. На крилі утворилася складка, як в кенгуру, і Мізерний сховався в тій кишеньці.
— Ордо, Юрко тепер помре?
— Ні, чого б це?
— Ну, він лишився без дракона. Як же тепер житиме?
— А, то пусте, майже всі живуть без дракона. Живуть, працюють, плодяться. Житиме й він, тільки звалашений.
— ??? Як же плодитись звалашеним?
— Валашені вони не від сексу, від любові звалашені.
— А діти? Дітям як народжуватись?
— Діти народяться. З порожнечею всередині. З відчаєм замість любові. Але місце для любові є у всіх. Той, хто покличе, народить свого дракона.