Правда. Не вельми приємна...
...
— Ади, бігались-ти по крочєх, тай людим клопіт. Може єкбись-те не бігали, то й людей би москалі не страшіли, тай би не вівезли. А так шо? Вернулиса сюда з голов дупов. І шо, хоште би вам хтос дєкував? А за шо?
Я рідко бачила, щоб тато плакав. А тоді плакав. Встав собі тай пішов надвір. То вже були 1990-ті, вже «бути за Україну», особливо в нас тут, було трохи навіть модним.
— Невже хлопці вмирали за оце?
Не знаю, кому було адресоване питання. Богові? Хлопцям? Собі? Мені?
Березень 2014.
Дзвоню до знайомого в Луганськ. Знайомий має виразне західноукраїнське коріння і такі ж (начеб-то) проукраїнські позиції:
— А че вы там, б*ь, намайданили, а у нас здесь стрелять начинают!!!
Тихенько кладу слухавку. Мені хочеться плакати, навіть не знаю чого. Та ні, знаю.
Ми винні, що їм зле. Я винна, Майдан винен, Небесна сотня винна, не-знаю-хто-там-ще-винен. Скручуюсь калачиком і тихо-тихо вию. Не назовні, всередину. Те виття перетворює мене в малесеньку крапку, в чорну діру, дірочку. Ще трошки, трішечки, Боже, ну врешті дай мені вмерти, хай уже всі будуть щасливі. Хай буде так, як вони хочуть, хай всі в екстазі зливаються з Пу, великим чи маленьким, хай буде так, як правильно, хай ці чемні кастровані дівчатка і хлопчики міркують про великі істини, любов і бога. Дай не чути, не бачити, не говорити...
НАЩО???????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????
День, два,… десять...
Богові начхати на моє виття. Вставай і живи.
Сил нема. Десь там в торбі якісь книжки і конспекти. А, я ж той, як воно — псіхотерапевт, тіпа. Бачили б ви мене зараз, ті, кому я впевнено і радісно розказую, що вони достойні щастя і любові. Лікарю, вилікуй себе сам. Ну, дурепо, про що тобі ця ситуація в твоєму житті?
Про те, що любов вбиває. ЛЮБОВ вбиває. Любов, яка відкриває Небо, — вбиває.
Ти боїшся звинувачення в смерті і вмираєш сама.
А чого не дозволиш вбити Любові — тебе?
Незважаючи на мої нещодавні депресивно-суїцидальні настрої, така перспектива мене чомусь не радувала.
— Ади, бігались-ти по крочєх, тай людим клопіт. Може єкбись-те не бігали, то й людей би москалі не страшіли, тай би не вівезли. А так шо? Вернулиса сюда з голов дупов. І шо, хоште би вам хтос дєкував? А за шо?
Я рідко бачила, щоб тато плакав. А тоді плакав. Встав собі тай пішов надвір. То вже були 1990-ті, вже «бути за Україну», особливо в нас тут, було трохи навіть модним.
— Невже хлопці вмирали за оце?
Не знаю, кому було адресоване питання. Богові? Хлопцям? Собі? Мені?
Березень 2014.
Дзвоню до знайомого в Луганськ. Знайомий має виразне західноукраїнське коріння і такі ж (начеб-то) проукраїнські позиції:
— А че вы там, б*ь, намайданили, а у нас здесь стрелять начинают!!!
Тихенько кладу слухавку. Мені хочеться плакати, навіть не знаю чого. Та ні, знаю.
Ми винні, що їм зле. Я винна, Майдан винен, Небесна сотня винна, не-знаю-хто-там-ще-винен. Скручуюсь калачиком і тихо-тихо вию. Не назовні, всередину. Те виття перетворює мене в малесеньку крапку, в чорну діру, дірочку. Ще трошки, трішечки, Боже, ну врешті дай мені вмерти, хай уже всі будуть щасливі. Хай буде так, як вони хочуть, хай всі в екстазі зливаються з Пу, великим чи маленьким, хай буде так, як правильно, хай ці чемні кастровані дівчатка і хлопчики міркують про великі істини, любов і бога. Дай не чути, не бачити, не говорити...
НАЩО???????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????
День, два,… десять...
Богові начхати на моє виття. Вставай і живи.
Сил нема. Десь там в торбі якісь книжки і конспекти. А, я ж той, як воно — псіхотерапевт, тіпа. Бачили б ви мене зараз, ті, кому я впевнено і радісно розказую, що вони достойні щастя і любові. Лікарю, вилікуй себе сам. Ну, дурепо, про що тобі ця ситуація в твоєму житті?
Про те, що любов вбиває. ЛЮБОВ вбиває. Любов, яка відкриває Небо, — вбиває.
Ти боїшся звинувачення в смерті і вмираєш сама.
А чого не дозволиш вбити Любові — тебе?
Незважаючи на мої нещодавні депресивно-суїцидальні настрої, така перспектива мене чомусь не радувала.
0 коментарів