О.К., я була твоєю коханкою
Три дні валялася в ліжку з гарячкою 39 якоюсь напівпритомною колодою. Без видимих причин. Просто так. Чомусь. Снилось-марилось якесь жахіття, хтось до мене приходив, повна хата людей, пташки і лилики. На третій день прокинулась і зрозуміла, що можна жити. Щось змінилося. Наче діру всередині хтось зашив. І настала повнота. Ота повнота нелогічного внутрішнього спокою будь де і будь в чому.
За кілька днів випадок привів мене в Шешори. Місце апогею щастя мого 3-5 річного дитинства. Водограй і Сонце… Виходжу на гору: біле каміння, трава «котячих лапок», Буки, Дуби, Ялиці, Смереки і Сонце. Це таке щастя… Тут ходять ангели, тихенько так, тихше, як котячі лапки...
Він помер.
Зрозуміла це так чітко, наче всі дуби в одночассі навчилися говорити і співчутливо прошепотіли мені оті два слова. Душа заклякла. Нервово смикаю її за крило: «Йди, глянь...». За якусь мить вертається:
— Нема… не чую...
— Як то? Ти не чуєш? Ти завжди його чула… і як йому було добре, і як зле. Ти чула його тріумф, його презентації, ти чула його лікарняне ліжко і навіть як в нього здох кіт… ти все завжди чула… Як то — не чуєш?
Вона здвигає плечем, наче першокласник, що не вивчив уроку: «Не чую...»
Двадцять років я була твоєю коханкою. Господи, двадцять років… із них останніх 10 ми не бачились. Рік тому нагло приперлася на твою територію. Пора вже було ставити крапку. Думала, вилаєш та виженеш за двері. Вже певно хотіла того, кома була надто довга і надто нестерпна. Хай живуть крапки всіх часів і народів! А ти розкрив руки і загорнув в обійми. Так, наче не було тих 9 років, наче не було тих божевільних слів, наче навіть коми не було… наче… Ми стояли, огорнувши взаємно руками затерплі душі, хвилину чи годину, чи добу, чи вічність… Саме про такі моменти розумієш, що часу таки не існує.
Знаю, коли наші душі зустрічалися, навіть ти не міг їх зупинити. Ні свою, ні мою, вони кохалися попри наші накази і заборони, попри біль, попри жах, який завжди був тоді, коли ми брехали... Завдяки Тобі я знаю, що в доторку Чоловіка до Жінки народжується СМИСЛ чи, коли хочете, Бог.
Ні, не секс, не оргазм, не шлюб, не печатка в паспорті і навіть не діти.
Бог народжується.
«Тут були їхні небеса… райськи(й) куточ(ок), яблуні тут цвіли й рясно родили, яблуко від Єви надкушували з обох боків — забували про різні житейські обов*язки і порядки, навіть про те, що заходили сюди вдягнені і що треба колись одягатися» — а це Ти про нас. Про НАС: «мить невигаданого життя… Хай кажуть, хай думають, хай навіть засуджують. Нас двоє.» Як рідко люди знають, ЩО таке «двоє», як дико цього бояться, хоча й прагнуть… цього таки...
То направду був Рай. В ту мить, як ми зустрічались очима, світ зникав… Наче щось зсувалося в просторі. Все було інше, то не мож сказати словами… просто не мож… Все те саме і все — інше.
В 2004, якраз після нашої останньої зустрічі, мені поталанило спілкуватися з суфіями. І коли Алішер подарував оточуючим «хвилю», я впізнала її, вона була з «того» простору, з того… з «раю». Та Алішер же й отверезив мене: відпусти… він не хоче, він хоче іти геть.
— З Раю? Піти? Так не буває...
Але знала, що правда. Така до жжжаху жорстока і жахлива правда, що її не годен витримати. Не хотіла вірити. І навіть не могла. От знаєш — так воно, а не віриш. І навіть після твоїх найстрашніших на світі слів, я не повірила… Слова, як завжди, — по телефону. Дивлячись мені в очі, ти таких слів казати не міг. Жодного разу не казав. Твоя душа стояла насторожі і посилала хвилю, в тій хвилі не брешуть. І ти не годен був. Відкладав до того часу, як хвилі не буде, не буде наших очей, просто кавалок телефонної пластмаси. І тоді казав… те, що диктували збоку. Ні, ні суть не в тім, що ти пішов до іншої, не в тім, що розлюбив, не в тім, що… ну щось там… Це не суттєво, направду несуттєво, це можна зрозуміти… все можна зрозуміти...
А таки досі не можу зрозуміти, чому замість тихого: «Дякую, за Рай» вибрав твердити, що це не суттєво, що тобі цього не треба. НЕ ТРЕБА. Чи може, найгірше — його й не було. Нащо ж написав? Слова ті? І їздиш зними по Україні, презентуєш, але так, що ніхто не тямить, що ти ЇХ презентуєш. Чи не їх, то просто мені так здалося? Якщо Раю не треба, чи є сенс щось хотіти?
— Снився Адам. Вишні відцвіли. Буде гроза. Вітер. І безконечна правда. Дякую тобі, дякую, дякую, дякую. Мені потрібні крила, що ти даєш, Драконячі і Ангельські. Дякую, що чую тебе...
— Ти! Т-т-ти чим думала, коли це писала?!!! Ти поганий режисер, ти це все прилаштувала!
Він помер. Сухе листя ніжно цілує босі ноги. Моє божевілля вилітає горлом таким нестерпним і диким криком, що тільки дуби й годні його витримати. Як добре, що тут нікого нема. Нікого з людей. А ліс голубить мене, милує. Я не знаю, чи ти помер в мені, чи це фізика, зійду вниз, погортаю інтернет. Якщо живий, житимеш довго. А для мене 20 років нарешті завершились.
Кінець.
За кілька днів випадок привів мене в Шешори. Місце апогею щастя мого 3-5 річного дитинства. Водограй і Сонце… Виходжу на гору: біле каміння, трава «котячих лапок», Буки, Дуби, Ялиці, Смереки і Сонце. Це таке щастя… Тут ходять ангели, тихенько так, тихше, як котячі лапки...
Він помер.
Зрозуміла це так чітко, наче всі дуби в одночассі навчилися говорити і співчутливо прошепотіли мені оті два слова. Душа заклякла. Нервово смикаю її за крило: «Йди, глянь...». За якусь мить вертається:
— Нема… не чую...
— Як то? Ти не чуєш? Ти завжди його чула… і як йому було добре, і як зле. Ти чула його тріумф, його презентації, ти чула його лікарняне ліжко і навіть як в нього здох кіт… ти все завжди чула… Як то — не чуєш?
Вона здвигає плечем, наче першокласник, що не вивчив уроку: «Не чую...»
Двадцять років я була твоєю коханкою. Господи, двадцять років… із них останніх 10 ми не бачились. Рік тому нагло приперлася на твою територію. Пора вже було ставити крапку. Думала, вилаєш та виженеш за двері. Вже певно хотіла того, кома була надто довга і надто нестерпна. Хай живуть крапки всіх часів і народів! А ти розкрив руки і загорнув в обійми. Так, наче не було тих 9 років, наче не було тих божевільних слів, наче навіть коми не було… наче… Ми стояли, огорнувши взаємно руками затерплі душі, хвилину чи годину, чи добу, чи вічність… Саме про такі моменти розумієш, що часу таки не існує.
Знаю, коли наші душі зустрічалися, навіть ти не міг їх зупинити. Ні свою, ні мою, вони кохалися попри наші накази і заборони, попри біль, попри жах, який завжди був тоді, коли ми брехали... Завдяки Тобі я знаю, що в доторку Чоловіка до Жінки народжується СМИСЛ чи, коли хочете, Бог.
Ні, не секс, не оргазм, не шлюб, не печатка в паспорті і навіть не діти.
Бог народжується.
«Тут були їхні небеса… райськи(й) куточ(ок), яблуні тут цвіли й рясно родили, яблуко від Єви надкушували з обох боків — забували про різні житейські обов*язки і порядки, навіть про те, що заходили сюди вдягнені і що треба колись одягатися» — а це Ти про нас. Про НАС: «мить невигаданого життя… Хай кажуть, хай думають, хай навіть засуджують. Нас двоє.» Як рідко люди знають, ЩО таке «двоє», як дико цього бояться, хоча й прагнуть… цього таки...
То направду був Рай. В ту мить, як ми зустрічались очима, світ зникав… Наче щось зсувалося в просторі. Все було інше, то не мож сказати словами… просто не мож… Все те саме і все — інше.
В 2004, якраз після нашої останньої зустрічі, мені поталанило спілкуватися з суфіями. І коли Алішер подарував оточуючим «хвилю», я впізнала її, вона була з «того» простору, з того… з «раю». Та Алішер же й отверезив мене: відпусти… він не хоче, він хоче іти геть.
— З Раю? Піти? Так не буває...
Але знала, що правда. Така до жжжаху жорстока і жахлива правда, що її не годен витримати. Не хотіла вірити. І навіть не могла. От знаєш — так воно, а не віриш. І навіть після твоїх найстрашніших на світі слів, я не повірила… Слова, як завжди, — по телефону. Дивлячись мені в очі, ти таких слів казати не міг. Жодного разу не казав. Твоя душа стояла насторожі і посилала хвилю, в тій хвилі не брешуть. І ти не годен був. Відкладав до того часу, як хвилі не буде, не буде наших очей, просто кавалок телефонної пластмаси. І тоді казав… те, що диктували збоку. Ні, ні суть не в тім, що ти пішов до іншої, не в тім, що розлюбив, не в тім, що… ну щось там… Це не суттєво, направду несуттєво, це можна зрозуміти… все можна зрозуміти...
А таки досі не можу зрозуміти, чому замість тихого: «Дякую, за Рай» вибрав твердити, що це не суттєво, що тобі цього не треба. НЕ ТРЕБА. Чи може, найгірше — його й не було. Нащо ж написав? Слова ті? І їздиш зними по Україні, презентуєш, але так, що ніхто не тямить, що ти ЇХ презентуєш. Чи не їх, то просто мені так здалося? Якщо Раю не треба, чи є сенс щось хотіти?
— Снився Адам. Вишні відцвіли. Буде гроза. Вітер. І безконечна правда. Дякую тобі, дякую, дякую, дякую. Мені потрібні крила, що ти даєш, Драконячі і Ангельські. Дякую, що чую тебе...
— Ти! Т-т-ти чим думала, коли це писала?!!! Ти поганий режисер, ти це все прилаштувала!
Він помер. Сухе листя ніжно цілує босі ноги. Моє божевілля вилітає горлом таким нестерпним і диким криком, що тільки дуби й годні його витримати. Як добре, що тут нікого нема. Нікого з людей. А ліс голубить мене, милує. Я не знаю, чи ти помер в мені, чи це фізика, зійду вниз, погортаю інтернет. Якщо живий, житимеш довго. А для мене 20 років нарешті завершились.
Кінець.
0 коментарів