Дякую
Ярослава Путько (Лотоцька) 18.04.1924-7.11.2014.
Відходить епоха… На похоронах 91-річної жінки було близько 300 чоловік...
Вона — ровесниця моєї бабусі. З її дітьми я в кумах. Мої діти і її внуки — хресні братики і сестрички (самі собі таку категорію «родинності» вигадали).
До неї приходили, щоб дізнатися як проводити Андріївські вечорниці, як скласти сценарій вертепу, як крутити кривий танець на Великдень, що цікавого можна зробити на Івана Купала.
Попадя. Жодного разу не бачила її в хустині. Ніколи отого псевдо-набожницького, стражденно-«зматкобоженого», завжди весела, жартівлива, усміхнена. Вогонь і вода на Івана Купала — то ніякий не гріх, то наші традиції чистоти і мудрості. Як ото ніби вмиватися чи хліб пекти.
Направду віруюча. Любила оповідати: «Греко-католицькому священику (називала ім*я та прізвище і місце, де проживав, але де ж то глузду записати?), який пройшов Сибір і табори, повернувся та підпільно правив, далі періодично переслідуваний міліцією, приснився Сталін. Не просто приснився, попросив, щоб за нього відправив службу.
— За тебе? За Сталіна? Службу? За того, що церкви руйнував, що мене 10 літ по таборах гноїв, що сім*ю мою знищив, що друзів моїх стріляв? За тебе — Службу Божу? НІКОЛИ!
Сталін приснився вдруге і втретє. Але рішення священика було тверде — НІКОЛИ!
За тиждень зі Львова з навчань приїхала донька: „Тату, маю до Вас прохання таке. Але ви не гнівайтесь… дуже прошу, не гнівайтесь. Сталін мені снився. Просив, щоби Ви Службу відправили… за нього“.
Відправив.
»Якби ж ви знали, який Господь милосердний..."
Моє уявлення про Бога значною мірою сформоване з таких її оповідок. Певно більше, як з катехизмів і філософських рефлексій.
Тверда і принципова. Так, і не інакше. Певно легше було вмерти, як деколи витримати її моральну категоричність. Таке покоління.
— Прошу пана доктора, не можу вмерти, бо не знаю куди мені йти: чи до раю, чи до пекла, чи в чистилище? — кілька днів тому жартувала в реанімації...
Встигла, обіймаючи старечі плечі, промовити: «Я Вас люблю!»
— Дякую,- останнє слово, яке від неї почула.
Колись-то казала моєму батькові: «Як я вмру, ти прийдеш і засмієшся! А я встану тай підем!»
На цвинтарі в її рідному селі, в її улюбленій Золотій Липі (Новосілки) було тихо і світло, ніби поприходили всі Ангели небес, а вона встала, тай пішла… з ними…
Відходить епоха… На похоронах 91-річної жінки було близько 300 чоловік...
Вона — ровесниця моєї бабусі. З її дітьми я в кумах. Мої діти і її внуки — хресні братики і сестрички (самі собі таку категорію «родинності» вигадали).
До неї приходили, щоб дізнатися як проводити Андріївські вечорниці, як скласти сценарій вертепу, як крутити кривий танець на Великдень, що цікавого можна зробити на Івана Купала.
Попадя. Жодного разу не бачила її в хустині. Ніколи отого псевдо-набожницького, стражденно-«зматкобоженого», завжди весела, жартівлива, усміхнена. Вогонь і вода на Івана Купала — то ніякий не гріх, то наші традиції чистоти і мудрості. Як ото ніби вмиватися чи хліб пекти.
Направду віруюча. Любила оповідати: «Греко-католицькому священику (називала ім*я та прізвище і місце, де проживав, але де ж то глузду записати?), який пройшов Сибір і табори, повернувся та підпільно правив, далі періодично переслідуваний міліцією, приснився Сталін. Не просто приснився, попросив, щоб за нього відправив службу.
— За тебе? За Сталіна? Службу? За того, що церкви руйнував, що мене 10 літ по таборах гноїв, що сім*ю мою знищив, що друзів моїх стріляв? За тебе — Службу Божу? НІКОЛИ!
Сталін приснився вдруге і втретє. Але рішення священика було тверде — НІКОЛИ!
За тиждень зі Львова з навчань приїхала донька: „Тату, маю до Вас прохання таке. Але ви не гнівайтесь… дуже прошу, не гнівайтесь. Сталін мені снився. Просив, щоби Ви Службу відправили… за нього“.
Відправив.
»Якби ж ви знали, який Господь милосердний..."
Моє уявлення про Бога значною мірою сформоване з таких її оповідок. Певно більше, як з катехизмів і філософських рефлексій.
Тверда і принципова. Так, і не інакше. Певно легше було вмерти, як деколи витримати її моральну категоричність. Таке покоління.
— Прошу пана доктора, не можу вмерти, бо не знаю куди мені йти: чи до раю, чи до пекла, чи в чистилище? — кілька днів тому жартувала в реанімації...
Встигла, обіймаючи старечі плечі, промовити: «Я Вас люблю!»
— Дякую,- останнє слово, яке від неї почула.
Колись-то казала моєму батькові: «Як я вмру, ти прийдеш і засмієшся! А я встану тай підем!»
На цвинтарі в її рідному селі, в її улюбленій Золотій Липі (Новосілки) було тихо і світло, ніби поприходили всі Ангели небес, а вона встала, тай пішла… з ними…
4 коментарі