Майдан 2004. Тур другий / Епізод шостий. Вугледар, селища
Другий день перебування у Вугледарі уже майже беззмістовний. Ми встаємо зранку, годині о 6-7, ідем на перезмінку шахтарів. Після цього роботи тут уже майже нема. Всі «визначні місця» нас бачили. Сарафанне радіо всім повідомило, що тут є «бандеровци» в оранжевих плащах. Ще кілька годин роботи просто на вулиці і стає нудно. Вирішуємо їхати по селах.
В яких точно селах ми були і в якій послідовності, я не пам*ятаю. Павлівка, Єгорівка, Шевченкове, Благодатне, Кирилівка, Нікольське, Новоукраїнка, Добровілля, Констянтинівка, Новомихайлівка… Не пам*ятаю яка в якому селі сталася пригода. За один день ми проходили 3-5 сіл. Всі за однаковою схемою: заїзджаємо в центр села, ділимося на 3 групи по 3 людини, домовляємося через 1-1,5 год. зустрітись на тому ж місці. Оповідаємо один одному результати «агітаційної роботи», усушуємо/утрушуємо якісь дрібні неполадки, їдемо далі. Між селами, по дорозі вибирали 1-3 дерева і прикрашали його оранжевими стрічками, інколи розвішували агітаційні листівки на автобусних зупинках.
Перше, що нас здивувало — українськість/україномовність сіл. Ми були шоковані. Тут УКРАЇНСЬКІ села. Із своєю говіркою, із суржиком, але — українські. Все те ж саме. Такі ж хатки, такі ж садки, такі ж вулиці, такі ж корови в стайнях, такі ж кури порпаються в таких же городах. Хоча є і відмінності. Вулиці широкі, хатки доволі далеко одна від одної, великі садки і великі сільські парки. Церков немає або дуже рідко. Парканці щільні, подекуди ставні (навіть не знаю як це слово по українськи).
Дороги препогані, подекуди просто грунтівки. Люди привітні і щирі. Часто зустрічаємо представників протестантських конфесій, які не голосують. Саме тут вперше відчуваю, що ми — вдома! Що це українська земля, що тут все рідне і своє. Отут, за балачками із бабусями і молодицями, дітлахами і чоловіками ми розуміємо, що Донбас — це Україна.
Друге. Найцікавіше, що ми зустрічаємо багато, до 1/3 прихильників Ющенка, які щиро переконують нас, що вони саме так і голосували. Спочатку ми просто дивуємося, потім навіть починаємо підозрювати, що нас дурять. Адже у нас є дані з минулого голосування, де чітко видно, що на село 3-9 голосів за Ющенка, не більше. Любчик жартує: «Зараз ми приїдем в село, де за Ющенка голосувало 7 осіб, за 3 години 12 з них ми зустрінемо». Це навіть не жарт, це — факт, який повторюється в кожному селі. Врешті, помало усвідомлюємо, що голосувати і підраховувати голоси — не одне і те ж.
В яких точно селах ми були і в якій послідовності, я не пам*ятаю. Павлівка, Єгорівка, Шевченкове, Благодатне, Кирилівка, Нікольське, Новоукраїнка, Добровілля, Констянтинівка, Новомихайлівка… Не пам*ятаю яка в якому селі сталася пригода. За один день ми проходили 3-5 сіл. Всі за однаковою схемою: заїзджаємо в центр села, ділимося на 3 групи по 3 людини, домовляємося через 1-1,5 год. зустрітись на тому ж місці. Оповідаємо один одному результати «агітаційної роботи», усушуємо/утрушуємо якісь дрібні неполадки, їдемо далі. Між селами, по дорозі вибирали 1-3 дерева і прикрашали його оранжевими стрічками, інколи розвішували агітаційні листівки на автобусних зупинках.
Перше, що нас здивувало — українськість/україномовність сіл. Ми були шоковані. Тут УКРАЇНСЬКІ села. Із своєю говіркою, із суржиком, але — українські. Все те ж саме. Такі ж хатки, такі ж садки, такі ж вулиці, такі ж корови в стайнях, такі ж кури порпаються в таких же городах. Хоча є і відмінності. Вулиці широкі, хатки доволі далеко одна від одної, великі садки і великі сільські парки. Церков немає або дуже рідко. Парканці щільні, подекуди ставні (навіть не знаю як це слово по українськи).
Дороги препогані, подекуди просто грунтівки. Люди привітні і щирі. Часто зустрічаємо представників протестантських конфесій, які не голосують. Саме тут вперше відчуваю, що ми — вдома! Що це українська земля, що тут все рідне і своє. Отут, за балачками із бабусями і молодицями, дітлахами і чоловіками ми розуміємо, що Донбас — це Україна.
Друге. Найцікавіше, що ми зустрічаємо багато, до 1/3 прихильників Ющенка, які щиро переконують нас, що вони саме так і голосували. Спочатку ми просто дивуємося, потім навіть починаємо підозрювати, що нас дурять. Адже у нас є дані з минулого голосування, де чітко видно, що на село 3-9 голосів за Ющенка, не більше. Любчик жартує: «Зараз ми приїдем в село, де за Ющенка голосувало 7 осіб, за 3 години 12 з них ми зустрінемо». Це навіть не жарт, це — факт, який повторюється в кожному селі. Врешті, помало усвідомлюємо, що голосувати і підраховувати голоси — не одне і те ж.
0 коментарів