Майдан 2004. Тур другий / Епізод перший
Попереднє: h-dychkovska.vkursi.com/943.html
h-dychkovska.vkursi.com/3030.html
21 листопада 2010 почала цикл «Я не жалію, що була на Майдані». Тоді всі (радше — багато хто) «жалів», що був на Майдані, бо «то нічо не дало..., ми за них мерзли, вони зрадили..., ми думали, а вони...» Щоб протиставитися тим «жалінням» назвала свої дописи «я не жалію, що була на Майдані», тепер вже треба було б додати Майдані 2004, а тоді ще було так...
Зараз змінилася ситуація і назва якось не теє… І щемно-гостре відчуття таке: десять років! Аж подих затамувало: де ж ви взялися… роки ті...
Отож Майдан 2004. Тур другий. Епізод перший.
Це було десь близько 10 листопада 2004. Набиралася група агітаторів на Донецьк. Не можу пригадати як туди втрапила, хто мене записав. Але була навіть «мікроначальником», керівником однієї з підгруп. Мені дозволили взяти кілька своїх людей. «Своїми» виявилися кілька моїх студентів і Василь Юрців, з яким Оля Радченко познайомила мене щойно, але який також бажав бути агітатором, працював він актором в театрі, та викладачем у рідному Прикарпатському.
Пари вичитала наперед, якийсь один семінар мав бути за той тиждень, то тихенько попросила аспірантів, щоб підмінили. Все решта «підчищено», моєї «пропажі» ніхто не мав би помітити.
Нас збирають зранечку ???10-12??? листопада 2004 в приміщенні партії «Реформи і порядок». Тут ми чомусь довго і нудно чекаємо невідомо чого. Виявляється, чекали ми Олега Синютку, який власноруч роздав нам гроші на відрядження. Перед тим грубо накричав на когось із «менших», який хотів нас відправити без його благословення. Відчуття якісь неприємні, наче до писка хтось поклав гидоту. Ми всі однозначно втямили, що пан Олег тут головний і без нього наша місія нічого не варта. Чомусь постійно хотілося спльовувати на підлогу.
Про гроші. Не пам*ятаю суми, яку нам виплатили. Здається мені, що це було приблизно 1000 грн.
Десь о 13-15 ми нарешті від*їзджаємо, хоч нічого не заважало зробити це на 3-4 години раніше. Бусик-мерседес на 19-20 чоловік, шофер Василь (він із приміського села Підпечари). Василь їде «як вар*ят», мерседесні коні дозволяють, по дорозі ми не зупиняємося, снідаємо-обідаємо-вечеряємо припасеними з дому канапками. Десь о 2 ночі в Кіровограді товариство проситься поспати «в готельчик». Чи то Василь не хотів знайти того «готельчика», чи то дійсно в Кіровограді з цим — напряг, але переночувати нам не вдалося і їдемо далі. Василь переконує нас, що їхати добу — для нього не новинка і все нормально. Нам трохи «маркотно», однак їдемо. Минаємо Запоріжжя, Мелітополь і рухаємося на Маріуполь.
Між Мелітополем і Маріуполем є ділянка цілком прямої рівної дороги. 200 км майже без поворотів. На цьому монотонному фоні Василь засипає і ми мало не скочуємося кудись в дууууже… невідоме, але в останній момент хтось прокидається, починає кричати і шофер щасливо вирулює назад на дорогу.
Всі наші вмовляння: «Василю, ляж, поспи»,- розбиваються об категоричну впевненість, що «від цього буде ще гірше». Ми їдемо далі. Але той, хто сидить на передньому кріслі, має слідкувати, щоб Василь не заснув. Тобто треба постійно дивитись на обличчя і очі шофера, як його повіки стуляються, слід тут же окликнути. На передньому місці сиджу я, поруч Василь Юрців, ото нам випадає ця почесна місія «не спати, щоб шофер не заснув». Головне завдання — не спати самому. Цю задачку ми вирішуємо через балачки. Маємо час, щоб обсудити всі важливі питання, починаючи від потопу і закінчуючи сучасними політичними тенденціями.
h-dychkovska.vkursi.com/3030.html
21 листопада 2010 почала цикл «Я не жалію, що була на Майдані». Тоді всі (радше — багато хто) «жалів», що був на Майдані, бо «то нічо не дало..., ми за них мерзли, вони зрадили..., ми думали, а вони...» Щоб протиставитися тим «жалінням» назвала свої дописи «я не жалію, що була на Майдані», тепер вже треба було б додати Майдані 2004, а тоді ще було так...
Зараз змінилася ситуація і назва якось не теє… І щемно-гостре відчуття таке: десять років! Аж подих затамувало: де ж ви взялися… роки ті...
Отож Майдан 2004. Тур другий. Епізод перший.
Це було десь близько 10 листопада 2004. Набиралася група агітаторів на Донецьк. Не можу пригадати як туди втрапила, хто мене записав. Але була навіть «мікроначальником», керівником однієї з підгруп. Мені дозволили взяти кілька своїх людей. «Своїми» виявилися кілька моїх студентів і Василь Юрців, з яким Оля Радченко познайомила мене щойно, але який також бажав бути агітатором, працював він актором в театрі, та викладачем у рідному Прикарпатському.
Пари вичитала наперед, якийсь один семінар мав бути за той тиждень, то тихенько попросила аспірантів, щоб підмінили. Все решта «підчищено», моєї «пропажі» ніхто не мав би помітити.
Нас збирають зранечку ???10-12??? листопада 2004 в приміщенні партії «Реформи і порядок». Тут ми чомусь довго і нудно чекаємо невідомо чого. Виявляється, чекали ми Олега Синютку, який власноруч роздав нам гроші на відрядження. Перед тим грубо накричав на когось із «менших», який хотів нас відправити без його благословення. Відчуття якісь неприємні, наче до писка хтось поклав гидоту. Ми всі однозначно втямили, що пан Олег тут головний і без нього наша місія нічого не варта. Чомусь постійно хотілося спльовувати на підлогу.
Про гроші. Не пам*ятаю суми, яку нам виплатили. Здається мені, що це було приблизно 1000 грн.
Десь о 13-15 ми нарешті від*їзджаємо, хоч нічого не заважало зробити це на 3-4 години раніше. Бусик-мерседес на 19-20 чоловік, шофер Василь (він із приміського села Підпечари). Василь їде «як вар*ят», мерседесні коні дозволяють, по дорозі ми не зупиняємося, снідаємо-обідаємо-вечеряємо припасеними з дому канапками. Десь о 2 ночі в Кіровограді товариство проситься поспати «в готельчик». Чи то Василь не хотів знайти того «готельчика», чи то дійсно в Кіровограді з цим — напряг, але переночувати нам не вдалося і їдемо далі. Василь переконує нас, що їхати добу — для нього не новинка і все нормально. Нам трохи «маркотно», однак їдемо. Минаємо Запоріжжя, Мелітополь і рухаємося на Маріуполь.
Між Мелітополем і Маріуполем є ділянка цілком прямої рівної дороги. 200 км майже без поворотів. На цьому монотонному фоні Василь засипає і ми мало не скочуємося кудись в дууууже… невідоме, але в останній момент хтось прокидається, починає кричати і шофер щасливо вирулює назад на дорогу.
Всі наші вмовляння: «Василю, ляж, поспи»,- розбиваються об категоричну впевненість, що «від цього буде ще гірше». Ми їдемо далі. Але той, хто сидить на передньому кріслі, має слідкувати, щоб Василь не заснув. Тобто треба постійно дивитись на обличчя і очі шофера, як його повіки стуляються, слід тут же окликнути. На передньому місці сиджу я, поруч Василь Юрців, ото нам випадає ця почесна місія «не спати, щоб шофер не заснув». Головне завдання — не спати самому. Цю задачку ми вирішуємо через балачки. Маємо час, щоб обсудити всі важливі питання, починаючи від потопу і закінчуючи сучасними політичними тенденціями.
1 коментар