Майдан 2004. Тур другий / Епізод п'ятий. Вугледар, день агітації

Зранку день починається з інструктажу.
Звичайно, інструктаж — це повний «брєд», нікому він не потрібен, всі дорослі та адекватні. Одначе є кілька деталей, які мусимо самі для себе прояснити.
1) Які агітки брати з собою, які — ні;
2) Який алгоритм розмови з людьми;
3) Які приймаємо заходи безпеки.

Перше питання. Дружно приймається рішення всі агітки «антиянек» засунути під ліжко і хай з часом відправляються на макулатуру. 
Друге. Спочатку спитатися чи можна агітувати. В разі ствердної відповіді агітувати-інформувати, мовляв, є ще інша точка зору. Давати агітки, якщо беруть. У випадку, якщо «електорат» вступить в розмову і поверне на тему світового потопу, марсіан чи економічних негараздів —  вирішувати на імпровізі, задіюючи власні інтуїцію, риторику та (чи) інтелект.
Третє. Ходимо групами, не менше 3. Просимо Галю Буцьку сконтактувати нас із міліцією, адже ми цілком легальна, законослухняна агітаційна група і щиро будемо співпрацювати із будь-якими державними службами.
Але насправді, користуючись статусом керівника, використовую "інструктаж" як своєрідну молитву-медитацію-сугестію: ми тут з добром і любов*ю, кожного поважаємо і визнаємо його право на вибір. (Такі «медитації» проводжу потім кожного ранку і часом ввечері. Не знаю чи це вони, чи це везіння, чи це Бог нас охороняв, але моя група мала найменше неприємностей і жодного розбитого носа). 

Врешті, героїчно ідем агітувати. Олю залишаємо вдома під приводом того, що нам треба зготувати обід (насправді так намагаюся убезпечити її від можливих негативних сценаріїв, наслуханих вчора від Толіка) Одягаємо на себе яскраві оранжеві поліетиленові плащики і гордо «маршируємо по місті». На нас задивляється, дивуються, сміються, інколи агресують. Спочатку базарчик, звичайнісінький рядовий базарчик, десь із 20-30 перекупок, асортимент — як всюди.  Тут закуповуємся і  агітуємо продавців. Більшість відмовчується, але агітаційні листівки беруть, в розмову не вступають. От тільки одна колоритна така тітка, в якої ми купуємо величезну рибу (у нас же обід на 9), приговорює чи то із захватом, чи то з обуренням: «Ох и наглецы!  Наглецы!!!»

Далі ділимося на групи, хтось зустрічає зміну шахтарів, хтось іде в кінотеатр, мені припала поліклініка. Доволі нудний стандартний заклад «пост совєтікус». Ми прилаштовуємося при вході та агітуємо «больних» і мед. персонал. Для медиків у нас окрема листівка, присвячена медичним темам і проблемам. Все якось тоскно і сіро. Ніхто не лає, не вступає в розмову. Листівки мовчки беруть або так само мовчки відмовляються брати. «Больні» дивляться з осудом: у нас тут проблеми, а ви із своїми листівками...
Працюємо десь до 17-18 години. Опісля вулиці пустіють.
Взагалі тут дещо інший режим стосовно того, до якого ми звикли. Встають люди дуже рано о 4-6. Шахтарська зміна починається о 7, а ще ж добратися.
Але 18 — це вже вечір, призначати зустріч на 19 — неетично, надто пізно. І взагалі, із настанням темряви (десь о 16) на вулицю краще не виходити (це такий місцевий інструктаж). 
Таке «часове зміщення» дещо дискомфортить. Звикла тинятись у наших західних містах до 24 і пізніше, ніяк не можу втямити, що  це небезпечно чи «неетично». Про те, що о 5 вставати не хочеться, нема що й говорити))) 
Перший день минув гарно і це дещо заспокоїло.  Не такий чорт страшний, як його малюють.