Майдан 2004. Тур другий / Епізод восьмий. Громадянство
Незадовго до поїздки на Донеччину мала балачку з одним дрібним бізнесменом, який переконував мене, що громадянські права мають мати тільки ті люди, які щось у «громаду-державу» вкладають. При виясненні що то таке оте «щось», справа звелась до податку та його розміру. Фактично пропонувався майновий ценз. Я щиро опротестовувала цю думку, доводячи бізнесмену, що незрозуміло де ставити межу цього цензу. Скажімо, я не в стані заплатити такого податку, як він, він не в стані заплатити того, що олігарх середньої руки, той не здатен тягатися із мільярдерами… Врешті виявиться, що державу мають право представляти тільки Ахметов чи Пінчук. Щось в тому було не так, однак було і щось доречне, невловимо-правдиве...
Ідемо з Волновахи і по дорозі ще вирішуємо попрацювати в якомусь селі. Назви не пам*ятаю, але все це в районі Вугледар-Волноваха-Докучаївськ-Курахово. Сутеніє, тут темніє швидше, адже схід, до цього ми також ніяк не можемо звикнути. Зазвичай ми спілкуємося з людьми на вулиці або на подвір*ї, в будинки не заходимо. Але тут, шукаючи господарів великого подвір*я, на якому стоїть два трактори, ми чомусь вирішили до будинку увійти, тим більше, що двері відчинені майже навстіж. Долівка чорна і я все не можу зрозуміти чи це така підлога заболочена, чи підлоги взагалі нема? Світла/електрики/ нема. Піч, на якій накидано купу якогось старого одягу, стіл із брудним посудом. Пишу це і розумію, що не можу передати всю глибину бруду і запущеності тої хати. Навіть наші «бомжівки» не дотягують. Не збрешу, як скажу, що такої хати більше в житті не бачила, хоч доводилось бувати і в горах на полонинах, і в депресивних селах різних західних та північних областей. Ми вже збираємось виходити, як раптом купа одягу зарухалася:
— Вы кто? Вы че?
Розуміємо, що говорити нема чого і нема з ким, але як ми вже приперлися людині до хати, то мусимо щось казати:
— Мы это… Можна агитировать?
— А, да, канешна...
— Тут у нас листовки за Ющенка...
— Че? За Ющенка? Не, не нада. Ухадите...
І повалився далі спати.
Залишається загадкою як той чоловік дає собі раду з трактором, бо відчуття таке, що він сам із собою не дасть собі ради.
Мені чомусь дуже чітко пригадалася та суперечка про обмеження виборчих/громадянських прав. Різні нам люди траплялися і за Ющенка, і категорично проти, але всі ми були в якомусь одному світі, в одному просторі.
А тут чітко усвідомлюю, що НЕ ХОЧУ, щоб цей чоловік вибирав мені владу. Розумію, що ним вибрану владу ніколи не визнаю. Більше того, насправді не хочу жити з ним в одній державі. Чи радше в одному суспільстві. Ми живемо з ним в різних світах. Зовсім в різних. І однакова печатка в однакових паспортах нічого не змінює. Ми таки дійсно громадяни різних держав. І різних суспільств.
Ідемо з Волновахи і по дорозі ще вирішуємо попрацювати в якомусь селі. Назви не пам*ятаю, але все це в районі Вугледар-Волноваха-Докучаївськ-Курахово. Сутеніє, тут темніє швидше, адже схід, до цього ми також ніяк не можемо звикнути. Зазвичай ми спілкуємося з людьми на вулиці або на подвір*ї, в будинки не заходимо. Але тут, шукаючи господарів великого подвір*я, на якому стоїть два трактори, ми чомусь вирішили до будинку увійти, тим більше, що двері відчинені майже навстіж. Долівка чорна і я все не можу зрозуміти чи це така підлога заболочена, чи підлоги взагалі нема? Світла/електрики/ нема. Піч, на якій накидано купу якогось старого одягу, стіл із брудним посудом. Пишу це і розумію, що не можу передати всю глибину бруду і запущеності тої хати. Навіть наші «бомжівки» не дотягують. Не збрешу, як скажу, що такої хати більше в житті не бачила, хоч доводилось бувати і в горах на полонинах, і в депресивних селах різних західних та північних областей. Ми вже збираємось виходити, як раптом купа одягу зарухалася:
— Вы кто? Вы че?
Розуміємо, що говорити нема чого і нема з ким, але як ми вже приперлися людині до хати, то мусимо щось казати:
— Мы это… Можна агитировать?
— А, да, канешна...
— Тут у нас листовки за Ющенка...
— Че? За Ющенка? Не, не нада. Ухадите...
І повалився далі спати.
Залишається загадкою як той чоловік дає собі раду з трактором, бо відчуття таке, що він сам із собою не дасть собі ради.
Мені чомусь дуже чітко пригадалася та суперечка про обмеження виборчих/громадянських прав. Різні нам люди траплялися і за Ющенка, і категорично проти, але всі ми були в якомусь одному світі, в одному просторі.
А тут чітко усвідомлюю, що НЕ ХОЧУ, щоб цей чоловік вибирав мені владу. Розумію, що ним вибрану владу ніколи не визнаю. Більше того, насправді не хочу жити з ним в одній державі. Чи радше в одному суспільстві. Ми живемо з ним в різних світах. Зовсім в різних. І однакова печатка в однакових паспортах нічого не змінює. Ми таки дійсно громадяни різних держав. І різних суспільств.
0 коментарів