Майдан 2004. Тур другий / Епізод дев'ятий. Докучаївськ
Попереднє тут: h-dychkovska.vkursi.com/7809.html
Далеко після подій 2004 любила жартувати: «найжахливіше місто на землі — Докучаївськ». Ну це ж треба вигадати назву таку? Розумію, що Василь Васильович Докучаєв (1846-1903) — поважна особа, грунтознавець, що заслуговує на вшанування, але прізвище мав якесь не милозвучне. Їй-бо, який-небудь Комсомольськ звучав би краще. А до 1954 були «Оленівські кар'єри», цілком гарно. Правда, спочатку не розумію, звідки тут в напівпустельних степах олені, потім мені хтось пояснює, що це не олені зовсім, а Олена, Елена. Певно якась Олена десь до революції була власницею цих кар'єрів. Але олені мені подобаються більше. Уявляю собі, що на цих териконах місячного пейзажу ходять олені, такі красиві і рогаті, місцина одразу стає інакша, казкова навіть.
Після Волновахи залишається «проагітувати» Докучаївськ, Мар'їнку і Курахово, це все невеличкі містечка, як наші райцентри. Агітпродукції мало, економимо. Є стаття в газеті (здається, то була «Україна молода»), яка мені дуже подобається, ксеримо штук 300. Поксерити — то теж іще проблема, бо на той час ця послуга не була така повсюдна, та ще й трохи дорога. У Волновасі нам дали адресу штабу Ющенка в Докучаївську і ми вирішуємо навідатися до побратимів по агітаційній роботі. Адреса на зразок: ул. Ленина 135, корпус 3, кв. 27 (номерів і точну назву вулиці не пам*ятаю, наводжу для орієнтації).
Місто зустрічає нас териконами і якоюсь повсюдною сірістю. Таке враження, що тут усе посипано двосантиметровим шаром пилу. Одноповерхові будиночки, рівні лінії вулиць, якесь квадратно-гніздове планування.
На вулицях майже немає людей. Суттєво менше, ніж у Вугледарі чи Волновасі. Але дивує навіть не це, люди на вулиці цілком не хочуть вступати в контакт. Такого нам ще не зустрічалося. Нас лаяли, погрожували, говорили, переконували, навіть захоплювалися! Але була взаємодія. Тут на наше звичне: «Чи можна агітувати?» отримуємо заперечливе похитування головою і виразне бажання від нас відкараскатися. Агітаційна робота не йде ніяк.
Шукаємо Леніна 135, не можемо знайти. Номерні знаки закінчуються десь в районі 87. Ніяких висоток, де могло бути кілька десятків квартир, нема і близько. Всі телефони, стаціонарні і мобільні — мовчать. Пошукавши добру годину, видзвонивши, вияснивши/уточнюючи через штаб Волновахи адресу, починаємо усвідомлювати, що штабу Ющенка в Докучаївську НЕ ІСНУЄ. Що адреса «липова», що всі гроші, які ідуть на роботу цього штабу — йдуть комусь в кишеню, що ЖОДНОЇ роботи тут не проводилося ВЗАГАЛІ.
Раптом нас хтось кличе: «Господи, откуда вы здесь взялись? Как вы не боитесь? Да я искал штаб здесь 3 месяца, никого не нашел, а вы… просто на улице!!!»
Мужчина років 40, звичайної приємної зовнішності. Ми вступаємо в балачку, говоримо по російськи, так, як він до нас, але ж між собою українською. Він швидко орієнтується, що ми «не мєстні». Виявляється, до нас підійшов отець Ярослав, священик греко-католицької церкви, що має парафію десь поблизу (село мало якусь «рослинну» назву — Калинівка, Малинівка, Березівка… щось таке. Нажаль в тих майданних перипетіях загубився його номер телефону. Намагалася потім знайти через греко-католицьку єпархію, теж не вдалося. Коли хто раптом знає цього чудового чоловіка — поділіться контактом). Він родом із львівщини, але тут уже давно (десь близько 10 років). Ми раді безмірно, він також, оповідає нам, що проводить агітаційну роботу сам і все намагався когось знайти, і все ніяк не вдавалося. Даємо йому агіток стільки, скільки він може взяти. Домовляємось, що по можливості допоможемо спостерігачами на виборах.
Сірість трохи розпогодилась…
Далеко після подій 2004 любила жартувати: «найжахливіше місто на землі — Докучаївськ». Ну це ж треба вигадати назву таку? Розумію, що Василь Васильович Докучаєв (1846-1903) — поважна особа, грунтознавець, що заслуговує на вшанування, але прізвище мав якесь не милозвучне. Їй-бо, який-небудь Комсомольськ звучав би краще. А до 1954 були «Оленівські кар'єри», цілком гарно. Правда, спочатку не розумію, звідки тут в напівпустельних степах олені, потім мені хтось пояснює, що це не олені зовсім, а Олена, Елена. Певно якась Олена десь до революції була власницею цих кар'єрів. Але олені мені подобаються більше. Уявляю собі, що на цих териконах місячного пейзажу ходять олені, такі красиві і рогаті, місцина одразу стає інакша, казкова навіть.
Після Волновахи залишається «проагітувати» Докучаївськ, Мар'їнку і Курахово, це все невеличкі містечка, як наші райцентри. Агітпродукції мало, економимо. Є стаття в газеті (здається, то була «Україна молода»), яка мені дуже подобається, ксеримо штук 300. Поксерити — то теж іще проблема, бо на той час ця послуга не була така повсюдна, та ще й трохи дорога. У Волновасі нам дали адресу штабу Ющенка в Докучаївську і ми вирішуємо навідатися до побратимів по агітаційній роботі. Адреса на зразок: ул. Ленина 135, корпус 3, кв. 27 (номерів і точну назву вулиці не пам*ятаю, наводжу для орієнтації).
Місто зустрічає нас териконами і якоюсь повсюдною сірістю. Таке враження, що тут усе посипано двосантиметровим шаром пилу. Одноповерхові будиночки, рівні лінії вулиць, якесь квадратно-гніздове планування.
На вулицях майже немає людей. Суттєво менше, ніж у Вугледарі чи Волновасі. Але дивує навіть не це, люди на вулиці цілком не хочуть вступати в контакт. Такого нам ще не зустрічалося. Нас лаяли, погрожували, говорили, переконували, навіть захоплювалися! Але була взаємодія. Тут на наше звичне: «Чи можна агітувати?» отримуємо заперечливе похитування головою і виразне бажання від нас відкараскатися. Агітаційна робота не йде ніяк.
Шукаємо Леніна 135, не можемо знайти. Номерні знаки закінчуються десь в районі 87. Ніяких висоток, де могло бути кілька десятків квартир, нема і близько. Всі телефони, стаціонарні і мобільні — мовчать. Пошукавши добру годину, видзвонивши, вияснивши/уточнюючи через штаб Волновахи адресу, починаємо усвідомлювати, що штабу Ющенка в Докучаївську НЕ ІСНУЄ. Що адреса «липова», що всі гроші, які ідуть на роботу цього штабу — йдуть комусь в кишеню, що ЖОДНОЇ роботи тут не проводилося ВЗАГАЛІ.
Раптом нас хтось кличе: «Господи, откуда вы здесь взялись? Как вы не боитесь? Да я искал штаб здесь 3 месяца, никого не нашел, а вы… просто на улице!!!»
Мужчина років 40, звичайної приємної зовнішності. Ми вступаємо в балачку, говоримо по російськи, так, як він до нас, але ж між собою українською. Він швидко орієнтується, що ми «не мєстні». Виявляється, до нас підійшов отець Ярослав, священик греко-католицької церкви, що має парафію десь поблизу (село мало якусь «рослинну» назву — Калинівка, Малинівка, Березівка… щось таке. Нажаль в тих майданних перипетіях загубився його номер телефону. Намагалася потім знайти через греко-католицьку єпархію, теж не вдалося. Коли хто раптом знає цього чудового чоловіка — поділіться контактом). Він родом із львівщини, але тут уже давно (десь близько 10 років). Ми раді безмірно, він також, оповідає нам, що проводить агітаційну роботу сам і все намагався когось знайти, і все ніяк не вдавалося. Даємо йому агіток стільки, скільки він може взяти. Домовляємось, що по можливості допоможемо спостерігачами на виборах.
Сірість трохи розпогодилась…
0 коментарів