Ставити свої інтереси вище за інших... і так перемогти, або Казка про надто добру Птаху
Жила-була собі Птаха. Вона була дуже добра. Завжди повторювала: «Я — остання буква в алфавіті».
Птаха допомагала всім, кому могла і навіть тим, кому не могла. Вона шукала Зерно і віддавала його іншим, виявляла Пастки і попереджала про небезпеку, врешті, Вона навіть приймала інших птахів у своє гніздо, адже місця вистачить усім!
Якось до неї прилетів Горобчик:
— В тебе дуже ніжний і теплий пух, дай мені його, щоб облаштувати гніздо.
Птаха радо висмикнула трішки пуху, найм*якшого і найтеплішого, із свого животика. Хай гріються гороб*ятка!!!
З цього Горобчика все і почалося. Він оповістив усіх Горобців в окрузі, де найкраще і найтепліше пір*я. Доволі швидко пуху в Птахи зовсім не залишилось. Що цікаво, Горобці були незадоволені: «Ось йому вона дала більше пуху! А йому — кращий! Вона несправедлива!!! А моїм дітям взагалі не вистачило? Чому моїм дітям нема пуху?!!!»
Горобці прилітали зграйками і вицвірінькували Птасі своє обурення, а вона тільки зітхала. Ну що з них візьмеш? Маленькі… виростуть — зрозуміють...
Потім прибігла Дрохва: «Птахо, Птахо, я хочу гарно і високо літати, як ти! В тебе такі чудові крила, таке сильне пір*я, дай мені!».
Пір*я з крил Птасі було шкода віддавати. Врешті, Дрохва і з своїм пір*ям літала, поганенько правда, але літала. Але Дрохва так щиро просила, Дрохва справді хотіла полетіти високо, як же вона без хорошого пір*я? Ще впаде і розіб*ється!
Птаха вирвала свої махові пір*їни з крил і дала Дрохві. Обом стало радісно, адже тепер Дрохва зможе полетіти високо-високо, її серце вповні відчує радість польоту!!!
Дрохва полетіла, справді піднялася високо, махові крила Птахи були красиві та міцні. Дрохва ще ніколи не підіймалася так високо! Радість переповнювала її. Раптом вона поглянула вниз і їй стало страшно. Так високо вона ще ніколи не літала, а раптом впаде? А раптом тут її помітять вороги? Адже справді, звідусіль її видно!!! Дрохва, що все життя звикла ховатися в траві ось цього злякалася найбільше: ВСІ можуть її побачити. Таку сіру і некрасиву, недолугу наче курка… Дрохва помалу спустилася вниз. Здається ніхто не помітив її польоту. Все, досить! Ось рідна трава, а це махове пір*я Птахи скинути і викинути в кущі! Навіщо Птаха дала їй це пір*я? Це все через неї, через цю Птаху так перелякалася! ВСЕ!!! Більше такого не буде!
Атим часом до Птахи прийшов Тетерук: «Знаєш, — почав він здалеку, — найважливіше в світі — це любов. Це так чудово, коли всі люблять одне одного. От і я прагну любові! Це найпрекрасніше почуття в світі! Знаєш, моя Тетерукова поглядає за Фазаном. Хвіст у нього красивіший, ніж у мене. А між Тетеруками ж має бути любов, правда? Ось в тебе в хвості пір*я є таке, як веселка, дай мені, щоб той Фазан вступився...»
Пуху нема, махового пір*я крил нема… Птаха висмикнула веселкову пір*їну і подала Тетерукові, той вхопив і побіг до своєї Тетеручки, навіть не подякував.
Раптом птаха запримітила, що їй холодно. Адже на вулці була вже осінь. Без пуху і пір*я тіло поволі німіло. Птасі захотілося спати. Коли спиш, то наче не так холодно… Поволі закривалися повіки, вона ще чула, що десь поруч весело цвірінькають Горобці, в кущах ворохобиться Дрохва, а Тетеручка, гордиться своїм красивим Тетеруком, зневажливо поглядаючи на Птаху, біля якої і стояти ж соромно..., зовсім без пір*я, безсоромниця! Аж гидко!
Мабуть, таки справді гидко, повіки вже майже стулилися. Останнє, що побачила Птаха своїм затуманеним зором — Кіт, сірий великий кіт. Ось, моя остання місія — бути котові поживою. Птаха подумки усміхнулася, вона все життя жила добром і навіть її смерть була добром для когось.
Птаха допомагала всім, кому могла і навіть тим, кому не могла. Вона шукала Зерно і віддавала його іншим, виявляла Пастки і попереджала про небезпеку, врешті, Вона навіть приймала інших птахів у своє гніздо, адже місця вистачить усім!
Якось до неї прилетів Горобчик:
— В тебе дуже ніжний і теплий пух, дай мені його, щоб облаштувати гніздо.
Птаха радо висмикнула трішки пуху, найм*якшого і найтеплішого, із свого животика. Хай гріються гороб*ятка!!!
З цього Горобчика все і почалося. Він оповістив усіх Горобців в окрузі, де найкраще і найтепліше пір*я. Доволі швидко пуху в Птахи зовсім не залишилось. Що цікаво, Горобці були незадоволені: «Ось йому вона дала більше пуху! А йому — кращий! Вона несправедлива!!! А моїм дітям взагалі не вистачило? Чому моїм дітям нема пуху?!!!»
Горобці прилітали зграйками і вицвірінькували Птасі своє обурення, а вона тільки зітхала. Ну що з них візьмеш? Маленькі… виростуть — зрозуміють...
Потім прибігла Дрохва: «Птахо, Птахо, я хочу гарно і високо літати, як ти! В тебе такі чудові крила, таке сильне пір*я, дай мені!».
Пір*я з крил Птасі було шкода віддавати. Врешті, Дрохва і з своїм пір*ям літала, поганенько правда, але літала. Але Дрохва так щиро просила, Дрохва справді хотіла полетіти високо, як же вона без хорошого пір*я? Ще впаде і розіб*ється!
Птаха вирвала свої махові пір*їни з крил і дала Дрохві. Обом стало радісно, адже тепер Дрохва зможе полетіти високо-високо, її серце вповні відчує радість польоту!!!
Дрохва полетіла, справді піднялася високо, махові крила Птахи були красиві та міцні. Дрохва ще ніколи не підіймалася так високо! Радість переповнювала її. Раптом вона поглянула вниз і їй стало страшно. Так високо вона ще ніколи не літала, а раптом впаде? А раптом тут її помітять вороги? Адже справді, звідусіль її видно!!! Дрохва, що все життя звикла ховатися в траві ось цього злякалася найбільше: ВСІ можуть її побачити. Таку сіру і некрасиву, недолугу наче курка… Дрохва помалу спустилася вниз. Здається ніхто не помітив її польоту. Все, досить! Ось рідна трава, а це махове пір*я Птахи скинути і викинути в кущі! Навіщо Птаха дала їй це пір*я? Це все через неї, через цю Птаху так перелякалася! ВСЕ!!! Більше такого не буде!
Атим часом до Птахи прийшов Тетерук: «Знаєш, — почав він здалеку, — найважливіше в світі — це любов. Це так чудово, коли всі люблять одне одного. От і я прагну любові! Це найпрекрасніше почуття в світі! Знаєш, моя Тетерукова поглядає за Фазаном. Хвіст у нього красивіший, ніж у мене. А між Тетеруками ж має бути любов, правда? Ось в тебе в хвості пір*я є таке, як веселка, дай мені, щоб той Фазан вступився...»
Пуху нема, махового пір*я крил нема… Птаха висмикнула веселкову пір*їну і подала Тетерукові, той вхопив і побіг до своєї Тетеручки, навіть не подякував.
Раптом птаха запримітила, що їй холодно. Адже на вулці була вже осінь. Без пуху і пір*я тіло поволі німіло. Птасі захотілося спати. Коли спиш, то наче не так холодно… Поволі закривалися повіки, вона ще чула, що десь поруч весело цвірінькають Горобці, в кущах ворохобиться Дрохва, а Тетеручка, гордиться своїм красивим Тетеруком, зневажливо поглядаючи на Птаху, біля якої і стояти ж соромно..., зовсім без пір*я, безсоромниця! Аж гидко!
Мабуть, таки справді гидко, повіки вже майже стулилися. Останнє, що побачила Птаха своїм затуманеним зором — Кіт, сірий великий кіт. Ось, моя остання місія — бути котові поживою. Птаха подумки усміхнулася, вона все життя жила добром і навіть її смерть була добром для когось.
0 коментарів