Чому Майдан переможе. Дєвочкі

Січень 2014. Майдан.
Один середньостатистичний намет. Близько 24 години 20 — якогось січня 2014. Перезмінка. Блокпости працюють у 3 зміни по 8 годин: 8, 16, 24. Отже, хто має йти на нічну зміну на блокпости чи на Грушевського, уже пішли. А друга зміна ще не прийшла. Перша невідомо де, може також пішли на Грушевського. Кожен вільний робити те, що хоче робити і ставить інших до відома рівно настільки, наскільки хоче.
В наметі тільки жінки, десь п'ятеро. Намет за день трохи «надиханий», тепліший, ніж зранку. Палиться булер'ян, і навіть якась електрична грійка. Хтось із кулібіних кинув «підпільного» дрота прямо на стовп і ми зі світлом. Спочатку хотіли провести з якоїсь квартири чи магазинчика, щоб чесно, щоб за те платити. Люди відмовились. Всі, до кого звертались. Раптом прийде Київенерго і відімкне світло цілком.
Так що світло у нас крадене. Декого це дискомфортить, декого — зовсім ні, але користуються ним усі.
Жінки роблять приготування на наступний день, бо нема людей, тепло і працювати досить комфортно. Хтось нарізає сало, хтось чистить часник. Я мудрую із травами до чаю. Нам принесли багато трав, але хтось чужий, то мене поставили розібратися «чи добра трава» чи можна її в чай. Чужим не довіряють. Власне, допомога дуже часто від цілком чужих, але, як є змога перевірити — перевіряють. Отож я перевіряю мішок трави до чаю. Трава добра. Малина, ожина, звіробій, чебрець, материнка, м'ята, трохи буркуну. Трава не подріблена тому легко впізнається. Все гаразд, цей чай можна пити. Подрібнюю траву, щоб можна було запакувати в термос і за ніч отримати гарний настій.
Всі «при роботі». Тільки Таня сидить на піддоні в позі будди і гойдається сюди-туди. Їй ніхто нічого не каже, але це 10, 15-хвилинне чи й півгодинне гойдання вже починає дратувати. Всі працюють, а ти тут гойдаєшся, йди гойдайся деінде. Але далі ніхто нічого не каже. Ну, в нас же все добровільно, запарки нема, робота не термінова, все зробиться і без Таниних рук, ну, може, на яких двадцях хвилин пізніш.
— Дівччччааатаааа! — Таня говорить голосно і протяжно, так, наче барабани в цирку перед якимось ефектним і небезпечним номером, — Дівчата, я, — кожне слово через паузу, — дитину хочу! Народити! По-справжньому! ХОЧУ!
На Таниному обличчі невловима і невимовна посмішка Джоконди, Ізіди, Гекати і всіх жіночих богинь водночас. Але не всі це зуміли побачити і хтось насмішкувато озивається:
— Від кого, від Олега?
Олег — хлопець із цього намету, в них з Танею взаєна симпатія і це для оточуючих не секрет. Але Таня заперечливо хитає головою:
— Від любого. З тих, що тут. Хоч від нашого Ромчика (Ромчик з Житомирщини, каже, що йому 18, але всі підозрюють, що йому 16, вчора отримав контузію на Грушевського, кров з лівого вуха, не чує, але додому їхати не хоче), хоч від Баті (Батя з УНСО, йому добре за 60).
Уже не барабани. Литаври. Сальто-мортале.
Дивлюсь на Таню і дуже добре розумію, що зараз вона зробила в сотні, в тисячі, в мільйони разів більше, ніж ми тут усі разом взяті. Знаю, що хлопцям вона цього не скаже. Заздрю їй. Попри героїзм, я бачу і дурість, і зверхність, і заздрість, і… Вона теж це бачить, але вона знає ЗЕРНО. Зараз, в цю мить, вона Богородиця. Їй можна класти квіти до ніг і складати молитви. Дивлюсь на Таню і плачу. Сльози біжать тихо, в наметі темно, ніхто не бачить. Сльози — то знак присутності Бога… так кажуть…