Ставити свої інтереси вище за інших... і так перемогти, або Казка про надто добру Птаху (2) (майже Драконятко)
Кіт обгризав кісточки і був дуже задоволений. Вечеря пречудова! Птаха була доволі велика, до того ж зовсім без пір*я, тихеньке муркотіння в яблуневому саду створювало атмосферу цілковитого задоволення. Трапеза завершувалася, ліниво догризаючи кісточку, Кіт мостився поволі заснути. Остання кісточка була особливо смачна. «Дивно, скільки пташиних кісточк перегриз, але Такої не зустрічалося». Кіт був правий, то була незвичайна Кісточка. Вона раптом почала задавлювати горло. Стала якось сторца і колола піднебіння. Більше того, Кісточка почала говорити! По котячому. Правда, вона якось шкварчала і шипіла, однак Кіт все добре розумів:
— Слухай сюди, котячий писок! Вигреби ямку під яблінкою, згреби всі кісточки туди, наприкінці виплюнь туди мене, накрий листям, тоді лягай на те листя, і вилежуй його три дні. І не забудь муркотіти!!!
Кіт навіть не міг нічого відповісти, якесь шкварчання-хрипіння у відповідь на ці нахабні ультиматуми якоїсь дурної кістки. Він спробував покашляти, витягти кістку кігтем. Нічого не допомагало. Довелось змиритися. Врешті, не така вже й велика робота. Кіт вирив ямку, зніс туди усі кісточки і наостанок виплюнув цю немислиму нахабу. Загорнув усе і хотів піти геть. Але чомусь не йшлося. От «нейшлося» і все. Наче це «нейшлося» прив*язало його до яблуньки. Зітхнув, скрутився клубочком і ліг вигрівати кісточки.
Цілісіньких три дні і три ночі лежав Кіт під яблунькою. Господиня його кликала, сусідський Мурчик приходив провідувати. Навіть Бровко-гав, здивований такою дивною поведінкою, не чіпав його.
Якраз опівночі, як Місяць стояв уповні, з-під землі щось гепнуло. Кіт припіднявся.
Під землею щось діялося. Скрипіло, шипіло, вовтузилось і навіть… гарчало. Кіт подумав, що, певно, краще піти геть… від гріха подалі. Але цікавість перемогла і він тільки трішки-трішки відскочив убік.
Врешті, земля репнула і, наче проросток, з*явився дзьоб-морда, складені коконом крила, — із землі народилося… Драконятко. Воно смішно запчихало, продуло ніздрі вогнем і почало розглядатися довкруг.
— О, Киця! — радісно звернулося воно до Кота, — ти моя мама? Правда?
Драконятко дещо незграбно підбігло і чмокнуло кота в щоку, та, обійнявши крилами, міцно-міцно стиснуло в обіймах. Від таких виявів любові у Кота трохи хруснули ребра, забило подих і він закашлявся.
— Ти мене любиш? Правда? Ти така тепла!
В наступну мить Драконятко уже злетіло на гілку і розглядалося довкола. Найбільше його зацікавила Лиса гора, що виднілася неподалік. Люди туди ходили рідко, казали, що там на вершечку лихе танцює. Кіт загалом місцину гори знав непогано і любив туди ходити. Там можна було і полювати, і спокійно відпочивати від людей.
— Кицю! А хто я? — Драконятко вже знову було поруч і досліджувало кривизну котячого вуха.
— Тиииии....- Кіт знову закашлявся, бо таки не знав як відповідати, — Ти ПТАХА! О!
— А Птахи — це хто? Це такі коти?
— Ммммррр, ні, це птахи, вони ходять на двох ногах і мають пір*я.
— Але я не маю пір*я.
— Ммммррр, — так багато завдань вирішувати за одиницю часу Кіт не вмів. Загалом він був дуже розумним котом, і Господиня часто казала, що віддасть його до школи (найчастіше це траплялось тоді, коли йому вдавалося з*їсти ковбасу, підвішену на горищі в комині), — але в тебе є крила! Значить ти — Птаха.
— В мене ще є зуби і руки! — Драконятко досліджувало свої кінцівки, яких було не чотири, як у всіх, а шість, — Я не Птаха, і не Кіт. Я — просто Я — ЙЙЙаааааааааааааа!
h-dychkovska.vkursi.com/7873.html
— Слухай сюди, котячий писок! Вигреби ямку під яблінкою, згреби всі кісточки туди, наприкінці виплюнь туди мене, накрий листям, тоді лягай на те листя, і вилежуй його три дні. І не забудь муркотіти!!!
Кіт навіть не міг нічого відповісти, якесь шкварчання-хрипіння у відповідь на ці нахабні ультиматуми якоїсь дурної кістки. Він спробував покашляти, витягти кістку кігтем. Нічого не допомагало. Довелось змиритися. Врешті, не така вже й велика робота. Кіт вирив ямку, зніс туди усі кісточки і наостанок виплюнув цю немислиму нахабу. Загорнув усе і хотів піти геть. Але чомусь не йшлося. От «нейшлося» і все. Наче це «нейшлося» прив*язало його до яблуньки. Зітхнув, скрутився клубочком і ліг вигрівати кісточки.
Цілісіньких три дні і три ночі лежав Кіт під яблунькою. Господиня його кликала, сусідський Мурчик приходив провідувати. Навіть Бровко-гав, здивований такою дивною поведінкою, не чіпав його.
Якраз опівночі, як Місяць стояв уповні, з-під землі щось гепнуло. Кіт припіднявся.
Під землею щось діялося. Скрипіло, шипіло, вовтузилось і навіть… гарчало. Кіт подумав, що, певно, краще піти геть… від гріха подалі. Але цікавість перемогла і він тільки трішки-трішки відскочив убік.
Врешті, земля репнула і, наче проросток, з*явився дзьоб-морда, складені коконом крила, — із землі народилося… Драконятко. Воно смішно запчихало, продуло ніздрі вогнем і почало розглядатися довкруг.
— О, Киця! — радісно звернулося воно до Кота, — ти моя мама? Правда?
Драконятко дещо незграбно підбігло і чмокнуло кота в щоку, та, обійнявши крилами, міцно-міцно стиснуло в обіймах. Від таких виявів любові у Кота трохи хруснули ребра, забило подих і він закашлявся.
— Ти мене любиш? Правда? Ти така тепла!
В наступну мить Драконятко уже злетіло на гілку і розглядалося довкола. Найбільше його зацікавила Лиса гора, що виднілася неподалік. Люди туди ходили рідко, казали, що там на вершечку лихе танцює. Кіт загалом місцину гори знав непогано і любив туди ходити. Там можна було і полювати, і спокійно відпочивати від людей.
— Кицю! А хто я? — Драконятко вже знову було поруч і досліджувало кривизну котячого вуха.
— Тиииии....- Кіт знову закашлявся, бо таки не знав як відповідати, — Ти ПТАХА! О!
— А Птахи — це хто? Це такі коти?
— Ммммррр, ні, це птахи, вони ходять на двох ногах і мають пір*я.
— Але я не маю пір*я.
— Ммммррр, — так багато завдань вирішувати за одиницю часу Кіт не вмів. Загалом він був дуже розумним котом, і Господиня часто казала, що віддасть його до школи (найчастіше це траплялось тоді, коли йому вдавалося з*їсти ковбасу, підвішену на горищі в комині), — але в тебе є крила! Значить ти — Птаха.
— В мене ще є зуби і руки! — Драконятко досліджувало свої кінцівки, яких було не чотири, як у всіх, а шість, — Я не Птаха, і не Кіт. Я — просто Я — ЙЙЙаааааааааааааа!
h-dychkovska.vkursi.com/7873.html
0 коментарів