Майдан 2004. Тур другий / Епізод одинадцятий. Докучаївськ. Страх і абсурд

Докучаївськ.
Цей епізод досі викликає в мене якесь дивне відчуття. Не розумію чого саме: сорому? страху? співчуття? жаху? абсурду?
ЯК? в такій ситуації діяти «правильно»? Де межа між відступом і банальною втечею? Де право на "інакшість", а де  «влізання на чужу територію»? Коли допомога, а коли — нав*язування власних цінностей під соусом «правильного чи істинного»?
Після спілкування з отцем Яролавом (http://h-dychkovska.vkursi.com/7818.html), ми, окрилені, шукаємо ще жителів Докучаївська, щоб ощаслити їх та ощасливитися самим цікавим спілкуванням. Пусто, як  у нас після служби на Великдень, ховаються вони тут чи що? Наче тамуючи наш голод спілкування, зупиняється поруч сріблясто-білий красивенний мерседес (точніше не  скажу, в справах машинних марок — блондинка), відчиняються двері, старший сивий чоловік зазивно махає нам рукою. В передчутті цікавого спілкування ми радо відгукуємося. Прихоплюємо всі наші агіт-матеріали і спішимо на зустріч. Дуже швидко наш ентузіазм вивітрюється, наче наче липневі сліди позавторішнього снігу. 
Дядечко кричить. Просто кричить. Заходиться піною: «Откуда вы здесь взялись? Кто позволил? Кто позволил, я спрашиваю?  Да я вас!!! Да я вам!!! Счас! Вызову ребят!!! Почему на этой листовке нет адреса типографии и не указан ответственный за выпуск? Да я вас всех посажу, да мои ребята из вас котлеты сделают!!! Я сейчас сюда всю шахту, 50 человек охрани приведу!!!» 
Вставити бодай дві копійки в його тираду доволі складно, подумки лаю себе на чім світ стоїть за те, що сьогодні взяла в поїздку Олю, їй набридло варити нам борщі і вона вже кілька днів просилася «на роботу». Хвалю себе, що нема в нас тих ідіотських листівок «антиянукович» і знову лаю себе і штаб, що сама не здогадалася/не надала значення/не знала про тих відповідальних і типографію, а «штаб», сволота, давши листівки, не пояснив, що вони «пальоні». 
Та ще мої ксерокопії, теж,  виявляється «страшное преступление». 
Садити, нас, звичайно зовсім нема за що, цього нема що й боятися (хоча, пригадуються Толікові остороги і арештне виглядає цілком неможливим), а от що дядечко дзвонить «охране» і «старшему», це мені зовсім не подобається. На щастя, абоненти не відповідають, люто крикнувши на нашу адресу ще кілька погроз, гримає дверима і їде геть.

Відчуття якогось ідіотичного абсурду. Чи страшно, мабуть так. Але найгірше те, що тебе взагалі не слухають. Ти просто підлягаєш знищенню як такий, що порушив дозвіл.  Героїчно залишатися і приймати весь цей мордобій? Чекати на ката, знаючи, що будеш битий? Ще й хоч би й сам, а то ще й з дітлахами (звиняйте, студенти, за таке назвисько).
Дивлюсь на Любчика: «Що робим?»
-Та що робим, робим ноги.
Безмірно вдячна Любчикові, що він в цей момент поділив зі мною відповідальність. Добре розумію, що не те що 50, навіть 20, а може й 10 «чоловік охрани»,  ми не подолаємо. Але відходити якось… ні то соромно, ні то глупо… і залишатися глупо… Чогось нагадалася Олена Теліга, з її сидінням і чеканням арешту. Їй-бо, не хочеться... 
Оті Любчикові «ноги» — наче дозвіл для мене на відступ. А таки не вельми… визнавати себе цілком переможеними: «А давайте, ще на зупинках їм агітацію залишимо!»
Ми розраховуєм, що зібрати людей їм швидше, ніж за пів години не вдасться, отож тих пів години розклеюємо кілька плакатів по зупинках і обв*язуємо дерева оранжевими стрічками. 
Їдемо геть. Настрій — як у побитих псів. Все глупо. Це місто, де звичайні перехожі лякаються оранжевих стрічок, наше незнання правил агітації і «злочини» цього незнання, наша втеча і невміння протистояти дядечкові… все глупо...
Жахливе місто — Докучаївськ...
Сірі вулиці, сірі будинки і терикони місячного пейзажу…

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте