Майдан 2004. Тур другий / Епізод дванадцятий. Нікольськоє. Грех непрощонний

З Докучаївська ми вирушаємо на Вугледар. 
Вирішуємо, що десь ще зупинимося в селі пороздавати агітки. Вже добряче темно. В Нікольському люди йдуть з церкви, з монастиря, певно, з вечірньої. Гарна нагода поспілкуватися. Все, як завжди. Більшість сторониться, деякі беруться до балачки, дехто агресує. Аж тут звідкілясь з'являється вельми колоритна бабуся. Якщо до цього часу слово «клікуша» було для мене архаїчною абстракцією, то в цю мить воно матеріалізувалося, «обрело плоть і глас». Що саме кричала ця «неістова» тітонька, геть не пам'ятаю, тільки перші і завершальні акорди: «Как ви посмелі!!!!!!!!!!!!!!» і «На вас грех НЕПРОЩОННИЙ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»
Той «грех непрощонний» досі лящить у вухах. Якесь таке дивне відчуття… тут уже не було страху, ні тітонька, ні її прокльони, ні сцени пекельного вогню, де ми мали смажитися «во векі-веков», не викликали навіть побоювання. Однак відчуття було ТОЧНІСІНЬКО таке, як в Докучаївську (.http://h-dychkovska.vkursi.com/8177).

Стіна. Абсурд. Цілковита неможливість діалогу. Відчай.
З церкви людина йде, з БОГослужіння, переповнена, мабуть, любові і благодаті...
Інші люди (в основному жінки) не кричать, кивають головами:
— Да, да, батюшка казав: «Грех непрощонний».
І тут дисонансом, голосно, впевнено і п*яно:
— Чьо кричишь, дура! — це до Клікуші.

І до нас:
— Давай сюда этого тваво Ющенку! Ты че, думаешь я пьянь? Да, мне всего 21, а я алкоголичка, ибо иначе здесь жить НЕВОЗМОЖНО!!! Я не хочу пить, понимаешь? Просто я жить не могу… Вот с ней можно жить? (киває на Клікушу). Ведь невозможно. И ты это понимаешь, но ты здесь не живешь… А я живу… Вернее, я тоже не живу, водку жру, чтоб с ума не сойти… А Ющенки давай, много, их от него бомбой рвет, пускай рвет, мне нравится...

Вона пише на клаптику якоїсь агітаційної лабуди свою адресу, живе вона в Докучаївську. Аліна. Донедавна десь совався по хаті той клаптик, а зараз відшукати не можу. Маю гріх, за ці 10 років так і не написала Аліні. Кілька разів брала до рук адресу, папір, ручку… посиджу з пів-години… та далі справа не пішла. Тільки в думках все прошу в Бога благословення тій моїй мимолітній знайомій.
 
Приходить автобус на Докучаївськ, всі метушаться і сідають. 

— Будьте здоровы, Ющенки!!!

Аліна зникає в череві того автобусного динозавра. Разом з клікушами і киваючоголовими.

Ми повертаємось «додому», у Вугледар. В стані цілковитого абсурду. 
Хай живе постмодернізм, еклектизм, екзистенціалізм, православіє і марксизм разом узяті.
Може направду...
Грех непрощонний… чий? який? де? звідки?
 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте