Смерть Дракона. Жах. (Драконятко)

Попереднє тут: http://h-dychkovska.vkursi.com/7300.html
Ми з Ордо сиділи на лавиці київського парку і бовтали ногами. Лава була висока, ноги до землі не діставали, ми крутили кільця і вісімки, час від часу давали одне одному штурханців, вибивали ногами дріб, одним словом – бавилися. Перехожі дещо здивовано зиркали на мене, Ордо вони не бачили і певно така моя веселість видавалася їм геть чудернацькою. Мізерний час від часу виглядав з кишеньки і теж підсміювався. Було враження, що він виздоровлює, ще трохи і поверне собі колишню силу.    За мить мені чомусь стало зле. Запаморочилося в голові, забракло дихання і гарячим залізом запекло  в Серці. Глянула на Ордо, шукаючи опори і підтримки, і втямила, що йому також недобре. Ні, його нічого не боліло, але ніздрі роздувалися, він дрібно тремтів,  в очах засвітився ЖАХ. Прослідкувала за напрямом його погляду і побачила дивну картину: якийсь чоловік тягнув на собі закривавлену тушу убитого дракона. Дракон стікав кров’ю і був уже мертвий, але серце його ще билося… Серце…

Передати словами увесь ЖАХ моїх відчуттів неможливо. Переді мною була смерть САМОГО ЖИТТЯ. Ні-ні, все було як раніш, все… воно рухалось, сміялось, плакало, реготало… але… було НЕживе. Отаке, ніби живе, а воно Неживе… Живе без ЖИТТЯ, ага, полова без зерна, та просто ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа……..

Олександр подивився мені в очі:

-          Я його вбив! — Скинув Дракона мені до ніг, — а ти думала, я не зможу, а я зміг!

Усміхнувся зло і зневажливо. Випрямився гОРДО і і пішов геть, назад, в темряву підземного переходу, подумалося, що та споруда чимось схожа на пащу суки.
Заціпеніла, здалося, то не Дракона вбили, — мене. Тіло німіло і потрохи втрачало свідомість. Сповзла, мов лантух, на землю і лягла поруч з убитим. Не вірила, що він мертвий. Серце все ще билося, повільно, за кожним ударом стікаючи кров’ю. Драконова сила втікала в землю, він меншав. Торкнула рукою помираючого Серця, воно почало вібрувати і залишки Драконового тепла перетворилися на сяючий Кристал, Самоцвіт!

-          Облиш, не чіпай! Дай йому вмерти! – Ордо зло шипів мені на вухо, гарчав і клацав зубами.

Притисла Самоцвіт до грудей, боячись, що драконеня забере його в мене. Самоцвіт торкнувся мого серця і засяяв з новою силою. Ордо плакав: «Не роби цього… не роби…, не роби…», — шепотів все тихше і тихше, мабуть розуміючи, що випустити з рук Самоцвіт у мене немає сили…