Чорний Дракон. ГодЕн.

Лежала обабіч гостинця, стискаючи в руках самоцвіт. Не те що встати, рухатися не було сил. Драконятко полоскотало мене в щоку: «Вставай, їдемо до Дракона».

Що за дурість? Який дракон? Дракон помер, залишився тільки камінець. Драконятко метушилося, кудись бігало, щось носило, щось і з кимось погоджувало.

Скільки часу пройшло як тут лежу? Що, взагалі, діється? Драконятко підбігло до мене, взяло на руки, наче дворічну дитину і занесло в авто. Саме вмостилося на передньому сидінні. Господар машини не звертав на мене уваги, ба, більше того, він мене не бачив! Розмовляв з Драконятком, наче з людиною. Прислухалась і втямила, що він спілкується…   зі мною! Тобто, з Драконятком, буцім зі мною.

-          Ордо!  Що це означає?!!!

-          Та щО, вже сьомий рік так. Нарешті ти прокинулась, бо я вже втомився.

-          Чому він думає, що ти – це я?

-          Не тільки він думає. Я ж казав тобі – не чіпай Камінь. Ти взяла собі смерть дракона. І вмерла, себто заснула. А я мусів усім робити вигляд, що ти живеш, ну, ось так прилаштувався.

-          Наче Білосніжка в кришталевій труні?… От тільки труни нема…

-          Є… он в тебе в руці, — кивнув на мою долоню.

Стисла Камінець міцніше. Ця рептилія таки хоче його в мене забрати. Назвати самоцвіт труною… уууууууу… сволота…

ГодЕн вів машину спокійно і впевнено. 

-          Звідки ти взявся? – наважилась заговорити, незважаючи на ці дивні драконячі перестановки. Диво-дивне! Він мене почув і відповів:

-          Ти сама покликала.

-          Я? покликала? Що за абсурд? Навіщо когось кликати, коли в руці самоцвіт? Я вже сім років сплю! Нікого не кликала!!! – ще щось довго викрикувала, обурювалась і намагалася   довести якусь-там, невідомо яку свою правоту, але ГодЕн мене не чув, мирно і гарно спілкувався з Драконятком. І слава Богу, що так, бо такої дурості і не треба слухати.

Ми під’їхали  до красивого пластмасового  будиночка.  Пласт-маси було дуже багато. Фальшивий камін давав неіснуюче тепло,  гумові рослини цвіли  мертвими квітами,   пластикові синички на гламурних деревах співали пласт-масових  пісень,  а в безплідному саду  нас зустрів металево-пласт-масовий дракон! Він їздив на коліщатках, гарчав, клацав зубами і час від часу дихав то вогнем, то льодом. ГодЕн  взяв пульт і показав  як працює ця технічна звірина.

Ну… пластиковий дракон… це вже занадто. Мене обурювала ця тотальна пласт-маса і я навіть копнула фундамент, сподіваючись поруйнувати та показати, що вся ця краса НЕжива, безперспективна і навіть… жахлива…  Здавалося, що навіть люди тут були пластмасові. Так, люди, і стосунки, і розмови… Та врешті, як і скрізь…

Тут також був присутній жах, але якийсь інакший і не такий страшний, як раніш.

Дратувала ця нав’язлива пласт-маса, хотілося потрощити все, і там, з-під тієї мертвої маски витягнути щось живе і справжнє. Драконятко підтримувало бесіду з ГодЕном  легко і наче із задоволенням. Я ще раз копнула ногою фундамент. Нога заболіла. Всередині був камінь. Раптом помітила, що від цієї пластмасової беліберди кудись тягнуться чорні нитки чи дротики. Від синичок і металевого Дракона, від  холодного вогню, від усієї цієї машкари кудись вели чорні нитки. 

Позад хати вони об’єднувалися в  одне і далі зміюкою збігали кудись вниз. Не знаю чому, але я побігла за цими нитками, в них було щось хвилююче, страшне і водночас нестримно, безумно необхідне. Логіка вмерла,  летіла за цією ниткою, серце калатало чи то від хвилювання, чи то від страху, чи від передчуття…

На Дніпровому березі лежав Дракон. Величезний. Чорний. Нитки від пластмаси заходили в драконяче серце і сотали Силу.

Справжній-справжнісінький !!!!!

Спав.

Чорний, із легким відтінком коричневого. Величезний, наче гора. М’яка і ніжна шкіра, як замша. Тільки на ліктях та колінах, і загалом на всіх суглобах були жорсткі, якісь металево-кам’янисті лусочки.  Крила, буцім в лилика, але весь він теплий і м’який, наче добрий запічок. І через сон проглядала дивна, могутня, нестримна, немислима Сила. Розумію, що може змести мене не те що лапою, а просто своїм подихом, однак не боюсь. Це сила Життя і Творення. Вона може бути жорстока, вона може нести навіть Смерть, але однак вона – Справжність. Коло неї справжнішаю і я.

Опустилася на коліна коло самісінької морди. Погладила вуса, притулилася щокою до пошерхлої шкіри, поторкала пальцем величезне ікло. Зовсім поруч, тихо, зміюкою шелестів Дніпро, вітер дихав легко і невловимо, наче метеликове крило,  здавалося, було чути, як росте трава. Сиділа тихо, відчуваючи як Потік наповнює мене правдою щастя. Прав-Дивом. Закрила очі і гойдалася в цій Хвилі, хвиля текла Дністром, Дніпром, квітучими яблунями і стиглими грушами, марилося:  отак можна  жити вічно. Все вирівнювалося, ставало на свої місця, правИло прАвило, пелюстки розгорталися рядками, свято світилося, життя ЖИЛо. Все зцілювалось…

Мені прийшло на думку, що цілитись – одвічна справа Чоловіча, направду має відповідником не стріляти, а зЦІЛЮВАТИ, далі згадалося гуцульське: ЦЮЛЮВАТИ… агей, то цілувати – означає зцілювати?

Стало весело і смішно,  відкрила очі і побачила, що лежу не на траві обабіч Дракона, а прямісінько на його морді, яка гойдається високо над землею, над верховіттям дерев, майже попід хмари. Було трохи страшно, але глянувши в добрі і глибокі драконові очі, втямила, що більшого рівня безпеки в моєму житті ще не було. До-віра полилася з Серця, обняла драконячу морду і ми полетіли…

— Куди летимо? – спитав Чорний Дракон.

— В Серце України, — чомусь так відповіла, сама для себе несподівано.

— Ти не витримаєш.

— Я спробую.

Ми піднялися високо-високо, звідти Дракон показав мені Серце. Воно було роздерте навпіл, як в Ісуса та Марії на католицьких іконах.  Хотіла побачити все зблизька, торкнутися рани. Але він заперечив: «Ні, не зараз, тільки коли Вона буде з тобою».