ВОНА. (Дракона)

ВОНА. Вже давненько спостерігала позад себе її гусячу голову. Інколи Вона з цікавістю заглядала поперед мене, інколи – зникала взагалі. Моя Дракона. Вона була біла, радше ніжно-кавова, дуже рідко бачила тіло її, тільки голову. Якщо чесно, я її боялась. Вона знала про  мене щось таке, що я сама воліла не знати. Ні Ордо, ні цей Чорний Великий не були МОЇМИ  драконами.  Вони зволили зі мною спілкуватися. А вона була МОЯ. І саме стосовно неї  часто поводила себе так, наче її не існує.  Мені було трохи соромно і водночас  розуміла, що спілкування з «чужими», зовнішніми драконами ще дають можливість втечі, відходу назад. Визнання ж ЇЇ викине мене назавжди із традиційно-прийнятних матриць і залишуся одна, цілком одна, тільки з нею в собі, і  сама в ній. 

 ГодЕн із Драконятком (яке безсовісно заховало свої крила і хвости в мої футболки і джинси) поверталися із прогулянки понад Рікою. Він копнув ногою Дракона, який знову прикинувся сплячим: «Ну ось, яка з нього користь?»

Мене розривали подвійні почуття. З одного боку була безмірно вдячна Йому за те, що Дракон ЖИВ!!! Справжній живий Дракон! З іншого – мене поривало лаятися і агресувати (копати? Дракона? Дракон безкорисний? Ти що, здурів?), хотілося  гризти і кусати цю пластмасу, повиривати ці нитки-дротики, показати врешті, що саме ЦЕ, саме ВІН – найцінніше, що може бути, хотілося плакати, що ГодЕн цього не бачить чи не розуміє… а коли й розуміє, то так рідко і коротко…

 Мої роздуми перервав Дракон:

-          Не обурюйся, подивись на себе…

-          Я не люблю пластмасу і ніколи не дам для неї сили дракона!

-          То даси на інше, яка різниця…

-          Я? Ніколи!!!

-          Ти уже даєш…

-          ?????!!!!!

-          Глянь, що в тебе в руках, і куди веде нитка…

В руках в мене був самоцвіт убитого Дракона, від нього направду йшла нитка, до мого серця, а далі, до моєї Дракони…  Отеретіла. Чому раніше цього не бачила?

-          Ти годуєш мертвий самоцвіт смертю свого серця і смертю свого Дракона.

Це було жахливо і… це була правда. Вмить пластмасове царство перестало мене дратувати. Попри несхожість, ситуації були аналогічні, навіть метафізично тотожні, хоч, певно, взаємообернені.

Очі ГодЕнового Дракона були безмежно мудрі і водночас зболені. Там десь глибоко з них проглядав біль. Чотири рази в житті я чула як кричав Дракон. Двічі він кричав мною. А тут він кричав очима. То навіть не крик був, то була невимовна глибина болю, поза межами людських сил…  Чомусь здалося, що того болю йому  завдавала я… Хоча і не тямила як це роблю… Обняла надбрівні дуги і покололася до колючої лусочки на щоці:

-          Пробач мені...

-          Вирви ті нитки із серця.

-          То важко. Мені здається, що я помру.

-          Ти життям годуєш ілюзію. То гріх. Найбільший гріх. Він (кивнув на ГодЕна) годує ілюзію успіху, а ти – ілюзію любові.  Він теж боїться, що, порвавши нитки, отримає Ніщо.

Я дивилася Йому в очі. Це було важко. Підіймалося щось із самого дна. Було цілком неможливо брехати. Правда була в моїм боягузтві показувати себе справжню, діяти від себе справжньої, визнавати себе справжню. Так, це було важко. Ти достеменно знаєш, що за це тебе зневажать, покарають і виженуть геть… і попри все… залишатися в Цьому…  Моя Дракона підійшла зовсім близько і злизувала язиком мої солоні сльози… Обняла її, певно вперше за життя… визнала, що ВОНА мені треба…