Життя з Драконом. ТРЕБА.

Треба  — жертва Богові… в чому суть ТРЕБИ? Де той правдивий Требник? Де ми його згубили? Православні попи і рідновірські волхви схожі один на одного як дві краплі води… ТРЕБА… де загубили її?

Де моя ТРЕБА?

ТРЕБА – це наш заклик до Бога: ПРИЙДИ! БОЖЕ, ТИ мені ТРЕБА!!! Любове моя – ти мені ТРЕБА!!!

ТРЕБА – то служба Богові – служба ЛЮБОВІ…

ЩО треба твоїй любові? ЛЮБОООООООООВІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ?

БОГ – то ЛЮБОВ… 

БОГОВІ ТРЕБА БУТИ НАМ ТРЕБА… Богові ТРЕБА, щоб Любов була ТРЕБА…

А ми віддаємо Любов, щоб отримати… повагу, успіх, щастя, сім'ю, стосунки…

…………………………………………………………………………………………………………………………………

 Боже, Вона мені ТРЕБА… виженуть мене, не виженуть, — яка різниця, вона мені ТРЕБА…

Сльози котилися з моїх очей горохом, чомусь подумала, що Котигорошко, отой наш казковий козак народився зовсім не з якоїсь там зеленої горошини, а з цих горохом сліз…

-          ГодЕн  вижене мене, коли буду…

-          Він, може і вижене, а я – ні, — Дракон зітхнув, — тобі потрібен він чи я?

Мені потрібен був Дракон. Чоловіки без дракона – це до жаху нудно. А з Драконом без Чоловіка я не можу взаємодіяти. Розмовляти можу, радитися можу, а от взаємодіяти – ні.

-          Мені потрібні ви обоє…  — думала, що Дракон образиться, за те, що не вибрала Його, але він тільки посміхнувся кутиками очей.

-          Я покажу тобі як воно з Драконом і без.

Ми злетіли вгору і побачили ГодЕна  на якомусь засіданні: «Ну, правильно, це ж правильно?» — він був схожий на 90 літнього жвавого старичка, який всіх діставав своєю «правильністю». Правильність була ніби й «правильна», однак нікого ні на що не надихала, всі м’яко погоджувались і так само м’яко «з’їжджали»  і кудись зникали.

Картинка зі мною виглядала так: занудна стара училка, сновигаюча за вічним маршрутом дім-робота, погаслі очі, вічні недовершені справи і невисловлене вголос до Ангела Смерті, але постійне запитання: «ну коли вже, нарешті, мене звідси заберуть?»

Далі йшли замальовки з Драконами. Дракон Годена  гледів на Землю і осипав її щастям. Від того щастя розцвітали дерева, плодилися звірі і народжувалися Діти. Діти були незвичайні, народжені від щастя, від їхнього сміху розривалися старі пухирі, і щастя мало змогу зростати далі. Зачудувалася. Дракон зморгнув очима і картинка зникла. Вона була тільки в Драконячому оці, більше ніде.

Моя Дракона посилала із серця хвилю Любові. В хвилі криве ставало рівним, хворе – здоровим, розламане – цілим. Хвиля була ніжно-голуба і лилася безконечно, наче дихала. В хвилі жити попервах було нелегко, вона розкривала старі рани, зривала зашкарублі  гноєвики брехні і просто ламала контролюючо-правильні матриці, даючи змогу проростати Життю. Підсніжник, що проламує асфальт.

Дракона закрила очі і Хвиля зникла.

-          Чому це все зникає? Чому Дракон не творить?

-          Він не може. Він тільки може дати це все тобі. Людям. Йому. А люди не беруть. Дуже рідко беруть. Але тільки коли люди приймають своїх Драконів, це починає бути реальністю.

-          Покажи мені мене… з Нею. І Його покажи… і всіх…

-          Показати не можу, а тільки розкажу… Коли приходить  Дракон, сила, що йде на приховування правди і продукування брехні, вивільняється, і нею можна творити реальність, ту, яку ти бачила. Але творити Дракон не може, він може тільки давати Силу. Дехто здогадується про його силу і має до неї доступ, але  бере його силу та не бере дракона, і тоді сила  обертається в творення Ніщо, себто ніби чогось, але то Ілюзія…

Мені стало соромно. Вже тямила, що теж так роблю…

 -          Не плач, — Дракон поцілував мої сльози… — ти маєш силу її прийняти, я знаю…

-          Мені страшно… вона веде в незнане… і, річ навіть не в тім, не незнаного  боюсь… я боюсь, що я… бог… я як Бог творю цю реальність. Розумієш, все те, що сотворене, весь цей брєд, — це все моє твориво… це страшно, Драконе!

-          Не тільки твоє. Твого Роду, твоєї Землі, твоїх людей. Всіх.

-          Чому так важко любити?

-          Ти ж знаєш: любов палить брехню.

Я взяла дротики із свого Серця і вирвала їх всі разом. Камінець упав на землю, заблимав і розсипався піском. Дракона скрикнула. Дракон підняв пластмасові чорні нитки і також вирвав їх з свого Серця. Мені знову  стало страшно: невже ГодЕн залишився без Дракона?

 -          Не переймайся, він надто мудрий і надто цінує мою силу. Він мене не вб’є.

-          Але чи прийме?

-          І цим не переймайся, залиш йому, просто вір, що він гОден.

-          Знаєш, не певна чи я годна…

 

Гладила шовковисту шию своєї Дракони… навіть імені її не знала, тільки підозрювала… Знала, що  буде важко, але вже розуміла, що відмовитись від неї – це смерть. Ні, не фізична смерть, смерть Суті. Суть-сутінки-сутній – невже СУТЬ – це наша темна сторона? Чи, власне, суть в тому, щоб СУТЬ-ність вийшла на світло. ЩО ми сховали? Чому  і навіщо?

-          Драконе, покажи мені Серце України, ти казав, коли я буду з нею, ти покажеш…

-          Ти ще не з нею, радше з нею, але не в ній. Але я покажу:

Серце України кривавило не війною, воно брехнею кривавило…

сКРИВало правду, за ілюзією любові та успіху, і та ілюзія спливала чорною кровію вражою, завороженою, бо мертве взяли  за живе, а живе – за мертве…

-          Драконе, я не витримую… усвідомлювати всі ці вбивства Життя і Щастя, власні, чужі, чиїсь, свої… в ім’я чого?

Оцього: Так має бути… Правильно…

Правильно – це як? Хто означив те правило? Правильно – то по Божому?

Чому від того правильного – смерть? Не очисна і розгортаюча, а чорна і болотяна, що душить і  вбиває Життя…

Дракон обгорнув мене крилом: «Ти пробач мені, ти сама просила показати… Правильно – то Любов, але люди забули ЇЇ і замість Любові дали Правилу «Має бути так», а як «не так», то вмри…

І від того Любов вмерла, бо вона не може «бути так», вона просто Є,  і дуже часто вона є «не так», А правило лишилось… і ним підмінили Любов. Саме Вона Творить світ, а люди почали творити правило, себто оте «має бути так», яке назвали правилом…  Творять не Любов і любовію, а «має бути так».

Дракона була моя Любов. Та, що не має бути. Бо та, що має бути, має бути красива, вихована, успішна, струнка, цнотлива,  завжди добра, завжди даюча, завжди згідна, завжди правильна… І в тому пластмасово-мертва… Все життя намагалася втиснути себе в ту пластмасу: бо так правильно. Але в мене не виходило. І тоді я вмирала. А от ЖИТИ в Ній, в моїй Драконі… не вміла, тільки-тільки вчилася…

Дракона була неправильна. Але вона БУЛА. Великий Чорний – БУВ, насправді був. Він повернувся до мене другим боком і побачила рану. Була прикрита лусочками, однак з неї сочилася кров. Не знала що робити і як гоїти.

-          Просто дивись, коли витримаєш – вона загоїться… 

Дивилася: Любові нема і не треба, Чоловіка не треба – треба захисник, господар, здобувач… Жінки не треба – треба мама і одаліска, ще господиня… Ніхто нікому не треба… кожен кожному пан і раб… і все…

Дракон не міг бути рабом. Ніколи, ніяк і нікому. Дракон вмів говорити тільки «так» і «ні». Мала дозволити йому говорити «ні», і собі – говорити «ні». Рана заживала.

ГодЕн і Драконятко-в-моїй-личині все ще сиділи на березі Дністра. Підповзла до них і тихо відпустила Драконятко, влізши сама назад у свої одягачки. Знову могла БУТИ. Аж дивно.   

Могла бути. БУТИ.

  По справжньому. Без брехні. ГодЕн  глянув на мене поглядом дракона. А сказав щось пластмасове. Йому було важко і одиноко. Він мав Дракона і не вірив в нього. І навіть не знав, що Його Дракон порятував мене. Не знала щО казати. Словами не передаш, а інакше не вмію. Моя Дракона підійшла і попросила: «Пусти мене в Серце». Моргнула очима на знак згоди. Вона зайшла в Серце і дозволила Хвилі литися. Перше із серця, а далі з горла, з усього тіла, тільки голова ще пручалася.

ГодЕн сидів і слухав  Хвилю. Інколи мені здавалося, що то не чоловік, а Дракон, інколи – що крізь пластмасові навушники не почути Хвилі…  може він ніколи не витягне ті пластмасові навушники з вух… Може… але має на те право… Дракон однак житиме. Знала достеменно.  В Хвилі лилася вдячність. ГодЕну – за живого Дракона, Дракону – за порятунок і навіть собі, що зуміла прийняти…

Мені захотілося почути Його Голос. Справжній, страшний і правдивий, не з горла, з Драконячого Серця…  Го-Лос – ЛО-гос – що творить Світ…

І тут я почула, що    почала співати ВОНА!

 Не так, як колись, що від ЇЇ крику дровітня впала, а тихою піснею підсніжника…

 Так-так, Дракони співають підсніжниками… треба тільки вчасно почути…

Вона співала, перетворюючись на жовту крилату Змію, тихим курличним Голосом…

тямила, що то співаю направду я, зливаючись з Потоком і творячи з Ним… усе було несуттєвим… бо був Потік… І була ВОНА і я була в НІЙ…

11 серпня 2015                     11 вересня 2015

1 коментар

Галина Дичковська
Дякую ВСІМ, хто читав моє ДРАКОНЯТКО (2012-2015).
Воно завершилося, хоче переростати в книжку.
Якщо кому воно відгукнулося негативом чи позитивом — з вдячністю прийму будь-які зауваги)))
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте