Місто...

Наближаємось… вагон іще м*яко муркоче, але тебе, місто, вже видно. Навіть не те, що видно, — відчутно! 
Як я любила оцей момент наближення до Тебе… В передчутті простору невидимого, немислимого, але такого дійсного, твердого і оснОвного, що жоден камінь не зрівняється...
Не знаю, хто творив отой простір — Ти чи Місто? 
Місто любила ще до Тебе, Простір уже вгадувався там, той, направду немислимий, непомислЕнний, але такий реальний...
І зустрілись ми зовсім не в Місті. В мене  на порозі. Стояла собі, така домашня, розтелепана, із дитячим синім горшком в руках. Чого то відкривати двері разом з горшком? Здивована: хто ти? Там позаду чую батьків голос і здогадуюсь, що то він тебе привів. Він був майстер приводити до хати чужих людей, які, власне, одразу ставали своїми, інколи здавалося, що в нас почергово ночує пів-України. Як треба було прийняти одного, то одного, а часом і десять, і двадцять, та навіть тридцятки якось влазились, усім знаходилось місце, всі були свої, чужих ця хата випльовувала ще заздалегідь. Правда, дехто курвився і теж ставав чужим, але то рідко...
Чому пам*ятаю це? Адже тоді ти ще не був мені Простором… а однак...
Однак… Простір сотворився в Місті. Со-Творився… Уже не тямила, чи це Місто, чи це Ти…
Місто дихало Тобою… байдуже, що там ще людей, як мурашок. Мені воно звучало тільки Тобою...

— А ми в третьому(п*ятому, сьомому, десятому...) поколінні львів*яни (кияни, харків*яни...), а ви? Ви звідки? — сказано так, наче оті "… яни" — то щось немислимо важливе і недосяжне, перед чим ні то преклонити коліна, ні то тріснути лобом в стінку од німої розпуки, що тобі в оті «яни» — зась. 
От хай тобі… ніколи не розуміла цеї мастурбації причетності. Ну, то й що? Що маю тобі, цьоцю, сказати? Що я звідти, де і Макар телят не пас, і пес не гавкав, і «той» добраніч каже… теє, в першому поколінні «тундряна»! Ага, і мене та тундра пре ніскілечки не менше від твоїх «янів». Але проясняти ази сибірської географії не буду. Не достойна єси. Мізинцем починаю ретельно колупати носа. Це — обов*язково, інакше ефект не той. Можна ще, задерши спідничину, почіхати дупу, але то вже перебор...
— А мого вуйця приймала англійська королева, — палець ретельно чистить носа, а цьоці в передінфарктному стані, слідкуючи за моїм пальцем, намагається втямити чи брешу, чи кажу правду.
— А… а… а… він був міністром?
— Нє, він був зеком. Але дуже інтересним.

Цьоці обурено кпилить губки. Вона чує, що кажу правду, і чує, що тут ховається якась капосна каверза, але розгадати не може і швиденько дає відступ: " А в нашому місті так багато історичних пам*яток, вам обов*язково треба побачити!" Дупа чіхається нестерпно. Ох і не люблю цих цьоців жіночої і чоловічої статі, яким так інтересна англійська королева, але які не тямлять, навіть не намагаються втямити те, оте особливе ТЕ, яким зек міг бути цікавий тій королеві... 

Місто знає. Дотикаю ТЕ. Може, не подужаю ЙОГО носити, але дотикаю… Може, завдяки Тобі, а може просто… змогла...

Очі звично перегортають постаті, шукаючи твою… Знаю, що не зустріну, уже ніколи не зустріну, а очі однак гортають... 
Місто… Простір… його можна носити із собою, тихенько… в кишеньці... 
серця…

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте