Я не шкодую, що була на Майдані /епізод 1-2
Пять років МАЙДАНУ, все мовчки, все мовчки.
Чого мовчимо?
Одні кажуть — нема чого згадувати..., не виправдані надії...
Інші — мені соромно, що я там був...
Мені не соромно.
Більше того, я точно знаю, що це дні мого життя, максимально наповнені ЗМІСТОМ. Все хотіла написати-описати і все якось не було нагоди чи натхнення. Спробую зараз.Писатиму епізодами.
Епізод 1. Літо 2004.
Заходжу в обласний штаб «Нашої України»:
— Доброго дня, я б хотіла працювати агітатором.
-Дякуємо, нам ваших послуг не потрібно.
-Розумієте, я кандидат філософських наук, в мене багато досвіду роботи з молодіжним середовищем, і я працюватиму безкоштовно.
— Ну ви що, не прозумієте, що в нас достатньо своїх агітатрів, і ваша робота без потреби.
Епізод 2. Вересень 2004.
Зустрічаю Дмирів Лідію Іванівну, хірурга і добре знану на Івано-Франківщині особу, яка є членом штабу «Нашої України».
— Пані Лідо, невже справді не потрібно агітаторів мого рівня? Я не бачу гіперактивності і пересиченості суспільства вашими агітаторами.
-Мала, як не потрібно! потрібно, ще й як! Їдем зі мною в Косів.
В Косів їдемо втрьох. До лікарні на вул. Мазепи під*їзджає машина, Лідія Іванівна знайомить мене з Віктором Андрюсовичем Анушкевичусом, на той час — маловідомим івано-франківським бізнесменом і ми, цікавими розмовами заповнююючи час, прямуємо до Косова.
Косів. Лікарня. Видно, що агітаторів від «Нашої України» тут бояться і не вельми хочуть, щоб зустріч відбулася. Водночас відмовити Лідії Іванівні ніхто не сміє. Люди збираються повільно, хоч на коридорах відчувається дуже інтенсивна метушня. Першою виступає Лідія Іванівна, тоді я, тоді Віктор Андрюсович. Лідія Іванівна говорить про соціальний стан і медицину, я про молодь і освіту, Віктор Андрюсович — про економіку. Зал насторожений і напружений. Жодних питань ніхто не дає. Так зустріч і завершується.
Керівництво лікарні запрошує Лідію Іванівну на обід, а попри неї, вже, звичайно, нас. Імен людей, що приймали участь в тому неформальному спілкуванні не памятаю. Не памятаю і змісту розмови. Хтось читав Ліну Костенко, хтось згадував бандерівщину… В памяті залишився тільки загальний емоційний фон:
— Добре вам, ви поїдете, а нам тут залишатися, нам тут жити.
Ніби ми до Канади від*їзджаємо...
Назад їхали мовчки. Говорити не хотілося. Лідія Іванівна підсумувала:
— Бояться люди...
Епізод 3. Яйце… /далі буде :)))
Чого мовчимо?
Одні кажуть — нема чого згадувати..., не виправдані надії...
Інші — мені соромно, що я там був...
Мені не соромно.
Більше того, я точно знаю, що це дні мого життя, максимально наповнені ЗМІСТОМ. Все хотіла написати-описати і все якось не було нагоди чи натхнення. Спробую зараз.Писатиму епізодами.
Епізод 1. Літо 2004.
Заходжу в обласний штаб «Нашої України»:
— Доброго дня, я б хотіла працювати агітатором.
-Дякуємо, нам ваших послуг не потрібно.
-Розумієте, я кандидат філософських наук, в мене багато досвіду роботи з молодіжним середовищем, і я працюватиму безкоштовно.
— Ну ви що, не прозумієте, що в нас достатньо своїх агітатрів, і ваша робота без потреби.
Епізод 2. Вересень 2004.
Зустрічаю Дмирів Лідію Іванівну, хірурга і добре знану на Івано-Франківщині особу, яка є членом штабу «Нашої України».
— Пані Лідо, невже справді не потрібно агітаторів мого рівня? Я не бачу гіперактивності і пересиченості суспільства вашими агітаторами.
-Мала, як не потрібно! потрібно, ще й як! Їдем зі мною в Косів.
В Косів їдемо втрьох. До лікарні на вул. Мазепи під*їзджає машина, Лідія Іванівна знайомить мене з Віктором Андрюсовичем Анушкевичусом, на той час — маловідомим івано-франківським бізнесменом і ми, цікавими розмовами заповнююючи час, прямуємо до Косова.
Косів. Лікарня. Видно, що агітаторів від «Нашої України» тут бояться і не вельми хочуть, щоб зустріч відбулася. Водночас відмовити Лідії Іванівні ніхто не сміє. Люди збираються повільно, хоч на коридорах відчувається дуже інтенсивна метушня. Першою виступає Лідія Іванівна, тоді я, тоді Віктор Андрюсович. Лідія Іванівна говорить про соціальний стан і медицину, я про молодь і освіту, Віктор Андрюсович — про економіку. Зал насторожений і напружений. Жодних питань ніхто не дає. Так зустріч і завершується.
Керівництво лікарні запрошує Лідію Іванівну на обід, а попри неї, вже, звичайно, нас. Імен людей, що приймали участь в тому неформальному спілкуванні не памятаю. Не памятаю і змісту розмови. Хтось читав Ліну Костенко, хтось згадував бандерівщину… В памяті залишився тільки загальний емоційний фон:
— Добре вам, ви поїдете, а нам тут залишатися, нам тут жити.
Ніби ми до Канади від*їзджаємо...
Назад їхали мовчки. Говорити не хотілося. Лідія Іванівна підсумувала:
— Бояться люди...
Епізод 3. Яйце… /далі буде :)))
3 коментарі
Я вів щоденник, щоправда лише перші 5 днів. Може візьмусь публікувати, проте я зараз у Москів, а щоденника немає поряд.