Самоцвіт і шМаточка
Колись-то йшла по лісі і зустріла квітку.
САМОЦВІТ
Ой, чи тямиш… САМОЦВІТ… САМ ЦВІТЕ цвіти-світи… САМОСВІТ
САМоСВІТ… тямиш?
Я лягла біля квітки, скрутилась клубочком і … захотіла… померти… бо… жити не було сенсу. Сенс був у квітці. У СамоСвітці.
Прилетів Пугач. Він бачив квітку, але навіть підлетіти близько боявся. Робив вигляд, що не бачить. А потім прийшов Вовк. Принаймні, мені здалося, що то був вовк. «Давай..., зірвемо квітку!» Гай, мені й на думку не спало, що квітку мож зірвати… Простягла лапу і….
ГРІМ!!! Батько Ліс розверзся Громом. Криком таким, що стерпли Смереки і Гадина впала в падачку.
- Хто поСМІВ?!!!
Вовк одскочив од мене і перетворився на облізлого пса. Я перелякалась не менш. Але квітку не випустила. Як вмирати, то з СамоСвіткою. Вчепилася в неї лапами, зубами, всім тілом, душею, плоттю і духом. Закрила очі, скрутилася бубликом, затулила руками голову і чекала смерті. Але смерть чогось не приходила. Приходила Росомаха, понюхала квітку, облизала мені руки і втекла.
Не знаю, скільки так просиділа. День, два… рік чи десять… Може навіть скам’яніла так. Тільки якось сонячний промінь впав на квітку… і почав вигравати на її самосвітних пелюстках. Було дивно. Як так знайшов її? Я ж так ховала… Підняла голову, відкрила очі і… раптом побачила, що всі лісові звірі отут біля мене. Стояли довкола і дивилися співчутливо. Кожен з них тримав квітку. Таки кожен. Навіть той облізлий пес. Тільки вона його пекла і він час од часу скавчав.
До мене підійшла лісова Коза і подала мені свою Квітку. Дивним чином її квітка від того не зникла. Навіть не зменшилась, а навпаки, якось по-новому розцвіла. Звірі підходили і давали мені свої квіти. Ті квіти розривали мене на шматочки. Чи на шмАточки. Як побачите в лісі отаке дивне опудало з шматочок, будете знати, що то я. Тільки обережно, не розбийте самоцвіт, він не б’ється.
САМОЦВІТ
Ой, чи тямиш… САМОЦВІТ… САМ ЦВІТЕ цвіти-світи… САМОСВІТ
САМоСВІТ… тямиш?
Я лягла біля квітки, скрутилась клубочком і … захотіла… померти… бо… жити не було сенсу. Сенс був у квітці. У СамоСвітці.
Прилетів Пугач. Він бачив квітку, але навіть підлетіти близько боявся. Робив вигляд, що не бачить. А потім прийшов Вовк. Принаймні, мені здалося, що то був вовк. «Давай..., зірвемо квітку!» Гай, мені й на думку не спало, що квітку мож зірвати… Простягла лапу і….
ГРІМ!!! Батько Ліс розверзся Громом. Криком таким, що стерпли Смереки і Гадина впала в падачку.
- Хто поСМІВ?!!!
Вовк одскочив од мене і перетворився на облізлого пса. Я перелякалась не менш. Але квітку не випустила. Як вмирати, то з СамоСвіткою. Вчепилася в неї лапами, зубами, всім тілом, душею, плоттю і духом. Закрила очі, скрутилася бубликом, затулила руками голову і чекала смерті. Але смерть чогось не приходила. Приходила Росомаха, понюхала квітку, облизала мені руки і втекла.
Не знаю, скільки так просиділа. День, два… рік чи десять… Може навіть скам’яніла так. Тільки якось сонячний промінь впав на квітку… і почав вигравати на її самосвітних пелюстках. Було дивно. Як так знайшов її? Я ж так ховала… Підняла голову, відкрила очі і… раптом побачила, що всі лісові звірі отут біля мене. Стояли довкола і дивилися співчутливо. Кожен з них тримав квітку. Таки кожен. Навіть той облізлий пес. Тільки вона його пекла і він час од часу скавчав.
До мене підійшла лісова Коза і подала мені свою Квітку. Дивним чином її квітка від того не зникла. Навіть не зменшилась, а навпаки, якось по-новому розцвіла. Звірі підходили і давали мені свої квіти. Ті квіти розривали мене на шматочки. Чи на шмАточки. Як побачите в лісі отаке дивне опудало з шматочок, будете знати, що то я. Тільки обережно, не розбийте самоцвіт, він не б’ється.
0 коментарів