Михайло Шугай на Майдані-2014
Андрію Круглашову (http://a-kruglashov.vkursi.com/6860.html#comment26374)
Михайло Шугай, (референт підрайонного СБ ОУН) загинув в 1945 році.
Криївка була велика, на 50 чоловік. Викопана на березі струмка, що не замерзає. З моста слід було стрибнути в воду, пройти по воді метрів 500-600 вгору, відвалити корч верби. То був вхід у криївку. «Здав» їх рідний дядько Михайла. В криївці було близько 30 людей, в тому числі і батько Михайла. Та в основному це були хлопці, що ховалися від армії, не були ні в УПА, ні в ОУН. Михайло віддав наказ усім здатися. Поки всі здавалися, по одному, він палив папери, документи, гроші. Зіпсував майно, яке на той час було цінним (друкарська машинка, зброя).
Вистріл в скроню. Тіло в струмку.
Шугай був старшим товаришем мого батька, врятував свого часу йому життя. Мені він завжди видавався дорослим і мудрим. Зовсім нещодавно втямила, що в момент смерті йому було… 23.
Коли батько повернувся після таборів додому, в 1956, пішов до матері Михайла. Вона зустріла його словами: «От, Ориську, Михася нема, і навіть байстря ми не лишив, а ти живий...»
Безконечне число раз чула цю історію. І завжди в батька на очі наверталися сльози. Він би волів вмерти, щоб не чути тих слів михасевої мами. І я мала вмерти… Щоб михасеву маму не боліло...
В січні 2014 на Майдан поїхав… Михайло Шугай. Так записав себе мій колишній студент, якому також 23 нині. Вже на Майдані ми з ним лаялися до того, що посилали одне одного… дуже далеко. Бо… він шукав смерті… І я шукала смерті… бо… дуже боляче ЖИТИ.
Аж тепер втямила, що Шугаєві-1945, як і хлопцям Небесної сотні — 2014, не потрібна наша смерть.
Їм потрібно БУТИ ПРИЙНЯТИМИ, нами. Бути вплетенеми в НАшРІД. І навіть СМЕРТЬ їх має бути прийнята. Щоб стати тим каменем, на якому росте ЖИТТЯ. Справжнє ЖИТТЯ, яке ми тільки-тільки спробували… воно хоче БУТИ.
І вибирати його, ЙОГО, щодня — то героїзм. Хоробрість.
Все тільки починається.
Михайло Шугай, (референт підрайонного СБ ОУН) загинув в 1945 році.
Криївка була велика, на 50 чоловік. Викопана на березі струмка, що не замерзає. З моста слід було стрибнути в воду, пройти по воді метрів 500-600 вгору, відвалити корч верби. То був вхід у криївку. «Здав» їх рідний дядько Михайла. В криївці було близько 30 людей, в тому числі і батько Михайла. Та в основному це були хлопці, що ховалися від армії, не були ні в УПА, ні в ОУН. Михайло віддав наказ усім здатися. Поки всі здавалися, по одному, він палив папери, документи, гроші. Зіпсував майно, яке на той час було цінним (друкарська машинка, зброя).
Вистріл в скроню. Тіло в струмку.
Шугай був старшим товаришем мого батька, врятував свого часу йому життя. Мені він завжди видавався дорослим і мудрим. Зовсім нещодавно втямила, що в момент смерті йому було… 23.
Коли батько повернувся після таборів додому, в 1956, пішов до матері Михайла. Вона зустріла його словами: «От, Ориську, Михася нема, і навіть байстря ми не лишив, а ти живий...»
Безконечне число раз чула цю історію. І завжди в батька на очі наверталися сльози. Він би волів вмерти, щоб не чути тих слів михасевої мами. І я мала вмерти… Щоб михасеву маму не боліло...
В січні 2014 на Майдан поїхав… Михайло Шугай. Так записав себе мій колишній студент, якому також 23 нині. Вже на Майдані ми з ним лаялися до того, що посилали одне одного… дуже далеко. Бо… він шукав смерті… І я шукала смерті… бо… дуже боляче ЖИТИ.
Аж тепер втямила, що Шугаєві-1945, як і хлопцям Небесної сотні — 2014, не потрібна наша смерть.
Їм потрібно БУТИ ПРИЙНЯТИМИ, нами. Бути вплетенеми в НАшРІД. І навіть СМЕРТЬ їх має бути прийнята. Щоб стати тим каменем, на якому росте ЖИТТЯ. Справжнє ЖИТТЯ, яке ми тільки-тільки спробували… воно хоче БУТИ.
І вибирати його, ЙОГО, щодня — то героїзм. Хоробрість.
Все тільки починається.
0 коментарів