Коктейлі Молотова летіли не в "Беркут"
Коктейлі Молотова летіли не в «Беркут».
В нашу брехню.
В мене досі нема сил. Говорити повну і відверту правду. Називати імена, дії і тенденції.
Тому абстракції. ІБД-імітація бурхливої діяльності. Замість простого усвідомлення, що треба жити інакше.
Вчора був похорон Романа Гурика, студента нашого факультету.
Варвара Шпиц. vk.com/id18724417
«Моя смена 20.02.2014 началась с этого вызова. Обьявили о боевых действиях на Майдане и срочную мобилизацию туда КСП. Подле ели колонной в 4 машины на Майдан по ул. Михайловской. Выстрелы и черный дым. К каретам бежали работники КК и помогающие митингующие. В каждую машину скорой молниеносно „вгрузили“ окровавленых пострадавших. На обьяснения не было времени. Секундный осмотр. Дыхание. Пульс. Зрачок. Давление. Капельница. Воздуховод. Сирена. Погнали! Минута, как час. Влетели на пропускник БСМП. Там готовая команда приемника перехватывает пациента. На все про все секунда. Несколько дежурных вопросов. Сквозь толпу волонтеров, родственников, медперсонала и врачей забегаем в Противошоковую Палату, где яблоку негде упасть: несколько каталок с раздетыми, зажгутованными и кровавыми пациентами, врачи приемника. Пациента приняли. Фух, сдали. Живой.
И снова на Майдан.......
Это было в 10:40 утра. В 17:00 на пути в цент диспетчер сообщила о досуточной смерти. Парень умер.
По документу в его рюкзаке определили, что зовут его Гурик Роман. На внешность лет 25. Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опалеными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепно-мозговая травма.
Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он безсознательно, рефлекторно, инстинктивно (тк он в коме вследствие тяжелой травмы) сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой, своего рода, попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия.
Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП напутственно кричали ему „Держись, пацан! Героям Слава!!!“.
Наше правительство не стоит этих ребят, наших ГЕРОЕВ. Героям слава! Роме слава! Посмертно».
Похорон відбувся вчора, 24.02.2014.
На похорон Романа йти не хотіла. Подумалося спочатку, що це тому, що пережила вже такий похорон Михайла Жизневського, і знову відчувати ці емоції нема сил.
Але сьогодні я з жахом втямила, що насправді не хотіла бачити… театру.
Роман був бунтарем.
ВІН НЕ ХОТІВ ЖИТИ В ТІЙ БРЕХНІ, В ЯКІЙ ВИТРИМУЄМ ЖИТИ МИ.
Замість того, щоб бодай трохи, бодай трохи усвідомити і визнати цю брехню...
чергове ІБД… накази, організації, шикування… а паралельно взаємовітання з «днем защітніка отечества» в триколорі...
Є моя вина в брехні. Останні два роки пройшли під гаслом «бійтеся»! Не можу сказати, що боялася, але робила вигляд, що слухаю і виконую...
Не визнавала міністром Табачника, але… робила вигляд, що визнаю...
бачила ідіотизм… і мовчала...
Насправді не знаю як жити далі. Брехні не хочу, а системи (?) не-брехні не маю, не знаю, не відаю.
А може просто боюсь, що правда просто не здатна збудувати щось, більш вартне за те, що уже є.
Просто боюсь, що я не здатна збудувати системи в правді...
Так прикро… а направду боюсь...
В нашу брехню.
В мене досі нема сил. Говорити повну і відверту правду. Називати імена, дії і тенденції.
Тому абстракції. ІБД-імітація бурхливої діяльності. Замість простого усвідомлення, що треба жити інакше.
Вчора був похорон Романа Гурика, студента нашого факультету.
Варвара Шпиц. vk.com/id18724417
«Моя смена 20.02.2014 началась с этого вызова. Обьявили о боевых действиях на Майдане и срочную мобилизацию туда КСП. Подле ели колонной в 4 машины на Майдан по ул. Михайловской. Выстрелы и черный дым. К каретам бежали работники КК и помогающие митингующие. В каждую машину скорой молниеносно „вгрузили“ окровавленых пострадавших. На обьяснения не было времени. Секундный осмотр. Дыхание. Пульс. Зрачок. Давление. Капельница. Воздуховод. Сирена. Погнали! Минута, как час. Влетели на пропускник БСМП. Там готовая команда приемника перехватывает пациента. На все про все секунда. Несколько дежурных вопросов. Сквозь толпу волонтеров, родственников, медперсонала и врачей забегаем в Противошоковую Палату, где яблоку негде упасть: несколько каталок с раздетыми, зажгутованными и кровавыми пациентами, врачи приемника. Пациента приняли. Фух, сдали. Живой.
И снова на Майдан.......
Это было в 10:40 утра. В 17:00 на пути в цент диспетчер сообщила о досуточной смерти. Парень умер.
По документу в его рюкзаке определили, что зовут его Гурик Роман. На внешность лет 25. Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опалеными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепно-мозговая травма.
Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он безсознательно, рефлекторно, инстинктивно (тк он в коме вследствие тяжелой травмы) сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой, своего рода, попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия.
Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП напутственно кричали ему „Держись, пацан! Героям Слава!!!“.
Наше правительство не стоит этих ребят, наших ГЕРОЕВ. Героям слава! Роме слава! Посмертно».
Похорон відбувся вчора, 24.02.2014.
На похорон Романа йти не хотіла. Подумалося спочатку, що це тому, що пережила вже такий похорон Михайла Жизневського, і знову відчувати ці емоції нема сил.
Але сьогодні я з жахом втямила, що насправді не хотіла бачити… театру.
Роман був бунтарем.
ВІН НЕ ХОТІВ ЖИТИ В ТІЙ БРЕХНІ, В ЯКІЙ ВИТРИМУЄМ ЖИТИ МИ.
Замість того, щоб бодай трохи, бодай трохи усвідомити і визнати цю брехню...
чергове ІБД… накази, організації, шикування… а паралельно взаємовітання з «днем защітніка отечества» в триколорі...
Є моя вина в брехні. Останні два роки пройшли під гаслом «бійтеся»! Не можу сказати, що боялася, але робила вигляд, що слухаю і виконую...
Не визнавала міністром Табачника, але… робила вигляд, що визнаю...
бачила ідіотизм… і мовчала...
Насправді не знаю як жити далі. Брехні не хочу, а системи (?) не-брехні не маю, не знаю, не відаю.
А може просто боюсь, що правда просто не здатна збудувати щось, більш вартне за те, що уже є.
Просто боюсь, що я не здатна збудувати системи в правді...
Так прикро… а направду боюсь...
0 коментарів