Чуєш?

Чуєш...
Чуєш, не...
Чуєш, не йди...
Чуєш! не йди!!!

Замість томагавка в спину, мов поцілунок… В самісіньке серце… Між лопатками, якраз там, де крила...
Я оглядаюся і дивлюсь тобі в очі.
Вони думають, що ти п*яний. Завтра вранці ти теж так думатимеш.
Але сьогодні ти споїв сторожів. Торкаю кінчиками пальців краєчок твоєї душі.  Ти кривишся. Тобі боляче. То мої пластмасові пучки ранять. 
Хочу здерти з себе той бісів пластик, та де там. Тільки, якраз в проекції твого «чуєш...», трішки-трішки серце пропалює маску. Смердюча гидота сповзає з мене вниз...
Прости мені ту пластмасу, так давно її ношу, що вже думаю, що то я. Прости...
Пластмаса не спить. Сторожко відступила від наших душ, а тоді знов кинулася заливати все довкола. Гірше цементу. Чорно і порожньо. 
Коло тебе так багато жінок, але… чорно і порожньо. Я не ревную. До чорноти не ревнують. Просто її не бачать. Я бачу. Бо маю таку ж свою. Може не таку, в кожного ж різна, але таки тотожну.
 Не випадай з мого життя...
Гай… я давно уже випала, хіба не знаш? 
Лишилося тилько впасти...  Спиною, горілиць, на пластмасу. Щоби трісла. Розкололася на шматки і щезла. Тямлю, що боюсь. Дуже боюсь.
Але. Не впадеш — не полетиш.
Чуєш! Впала...
Чуєш, трава росте...
Чуєш...