Драконятко і Марко
Продовження, початок тут:
Драконятко сидить в мене на шиї, наче лисячий комір на боярині. Йому зручно. Його ніхто не бачить, а воно бачить всіх. На декого сичить, декому усміхається, зрідка коментує: «До цих не підходь. А ось ці бояться всього на світі, особливо мене. Он ті кльовезні, але через їх рожеві окуляри мене ніколи не побачиш. А ця мене бачить, оцей не бачить, тільки чує».
Яке море інформації! От цікаво спостерігати за людьми з позиції Дракона. Мені таке вперше, трохи смішно, трохи дивно, а трохи сумно… Драконятко поділяє людей на кілька категорій:
1. Не бачать мене і не побачать;
2. Бачать, але не вірять своїм очам;
3. Бачать, але не хочуть бачити;
4. Бачать і дивляться мені в очі.
Я чалапаю по стометрівці, бо маю «вікно» і ніде діти годину часу:
— Агов! Вітаю, давно не бачились, кумцю!
Нарешті хтось із знайомих! Можна буде поділитися моєю таємницею!
Марко починає оповідати щось про технічні подробиці облаштування драконолапки. З якого боку мають бути двері, як працюватимуть пружини, якої міцності залізне пруття. Все це обгрунтовано, чітко, наче на парі по сопромату.
Драконятко тим часом перелізло Маркові на плечі, форкає в кучерях, залазить у внутрішні кишені і врешті повертається до мене.
— Марку, в мене Драконятко. Йому треба знайти свого Дракона, бо інакше воно не зможе літати...
Замість відповіді я отримую продовження оповідки про жорсткість пружин, про відмінності між залізними і сталевими прутами, про доречність обтягувати драконолапку металевою сіткою.
Драконятко виносить свій вердикт: «Бачить, але не вірить своїм очам. Робить вигляд, що мене нема. Все життя робить вигляд… Ідем звідси...»
Я чемно прощаюся і йду геть. Відчуття якогось тягучого відчаю і безнадії. Коли не бачать, то якось не гребе. А тут бачать же… Я розумію, що Марко саме тому конструює драконолапку, щоб ніколи не зловити Дракона. Просто, щоб мати змогу сказати: «Я ж робив усе, що міг!»
Так хочеться кричати:
— Ти можеш більше!!! Ти можеш з ним говорити, літати, творити...
Та в якусь мить усвідомлюю, що та драконолапка насправді… для себе. Щоб сховатися, закрити металеві двері, перевірити міцність пруття і бути достеменно певним, що вже ніколи… ніколи… ніколи не зустрінешся із своїм Драконом.
Драконятко сидить в мене на шиї, наче лисячий комір на боярині. Йому зручно. Його ніхто не бачить, а воно бачить всіх. На декого сичить, декому усміхається, зрідка коментує: «До цих не підходь. А ось ці бояться всього на світі, особливо мене. Он ті кльовезні, але через їх рожеві окуляри мене ніколи не побачиш. А ця мене бачить, оцей не бачить, тільки чує».
Яке море інформації! От цікаво спостерігати за людьми з позиції Дракона. Мені таке вперше, трохи смішно, трохи дивно, а трохи сумно… Драконятко поділяє людей на кілька категорій:
1. Не бачать мене і не побачать;
2. Бачать, але не вірять своїм очам;
3. Бачать, але не хочуть бачити;
4. Бачать і дивляться мені в очі.
Я чалапаю по стометрівці, бо маю «вікно» і ніде діти годину часу:
— Агов! Вітаю, давно не бачились, кумцю!
Нарешті хтось із знайомих! Можна буде поділитися моєю таємницею!
Марко починає оповідати щось про технічні подробиці облаштування драконолапки. З якого боку мають бути двері, як працюватимуть пружини, якої міцності залізне пруття. Все це обгрунтовано, чітко, наче на парі по сопромату.
Драконятко тим часом перелізло Маркові на плечі, форкає в кучерях, залазить у внутрішні кишені і врешті повертається до мене.
— Марку, в мене Драконятко. Йому треба знайти свого Дракона, бо інакше воно не зможе літати...
Замість відповіді я отримую продовження оповідки про жорсткість пружин, про відмінності між залізними і сталевими прутами, про доречність обтягувати драконолапку металевою сіткою.
Драконятко виносить свій вердикт: «Бачить, але не вірить своїм очам. Робить вигляд, що мене нема. Все життя робить вигляд… Ідем звідси...»
Я чемно прощаюся і йду геть. Відчуття якогось тягучого відчаю і безнадії. Коли не бачать, то якось не гребе. А тут бачать же… Я розумію, що Марко саме тому конструює драконолапку, щоб ніколи не зловити Дракона. Просто, щоб мати змогу сказати: «Я ж робив усе, що міг!»
Так хочеться кричати:
— Ти можеш більше!!! Ти можеш з ним говорити, літати, творити...
Та в якусь мить усвідомлюю, що та драконолапка насправді… для себе. Щоб сховатися, закрити металеві двері, перевірити міцність пруття і бути достеменно певним, що вже ніколи… ніколи… ніколи не зустрінешся із своїм Драконом.
0 коментарів