До Святослава.
Мені цілком не шкода тих людей, які на темах Голодомору, ОУН та УПА робили собі карєру. Вічні партачі життя (див. Олену Телігу), вони при всіх владах правильні і свої. Вчорашні атеїсти, нинішні ортодокси, завтра, як треба, будуть ісламісти чи глобалісти (в залежності від ситуації). Для Руслана ці дослідження — не кар*єра, а поклик серця. Я це знаю не від сьогодні, саме тому його підтримую.
Абсурд і трагікомічність навіть не стільки в цьому, скільки в тому, що в нас тотально чорне є білим, а біле — чорним. Що коли ти кажеш цілком зрозумілі і відомі всім речі, маєш шанс отримати статус ідіота, водночас явні ідіотизми видаються за норму.
Це звернення передали мені товариші Руслана із проханням підтримати, долучити свій підпис. Правда не розумію, чому назвали його «звернення істориків». можна було б просто «звернення». Та і я не історик, однак свій підпис долучаю.
Хто має бажання підтримати це звернення — долучайте свій підпис тут або відішліть його на таку адресу: <havryshko@gmail.com>
ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ ДО
Президента України В. Януковича
Генерального Прокурора України О. Медведька
Голови Служби безпеки України В. Хорошковського
Висловлюємо протест проти незаконного затримання директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”, науковця-історика Руслана Забілого, яке вчинили співробітники Служби безпеки України 8 вересня 2010 р. у Києві.
Останні події в сфері збереження національної пам’яті дають нам підстави вважати не випадковим той факт, що репресії з політичних мотивів торкнулись і нашого колеги, який активно вивчає український національно-визвольний рух, зокрема історію Української повстанської армії. Ті тенденції, які сучасна українська влада започаткувала в гуманітарній сфері, свідчать про намагання здійснити ревізію наукових здобутків у царині вивчення найскладніших та малодосліджених сторінок національної історії: Голодомору 1932–1933 рр., збройного етапу боротьби за незалежність України, а також політичних репресій в Україні періоду існування Радянського Союзу. Затримання Р. Забілого, а також вилучення у нього наукових матеріалів не можуть бути розцінені інакше, як ще один крок щодо встановлення в країні політичної цензури та недемократичного режиму.
На нашу думку, працівники СБУ вдалися до використання неприпустимих методів роботи, зокрема дій, які можна розцінити як відкритий психологічний тиск і залякування. Абсолютно незаконним є вилучення особистих речей історика, серед яких результати його десятирічної наукової праці – рукописи та друковані матеріали, – які він використовував тільки з науковою метою.
Не викликає сумніву і те, що відкриття проти Р. Забілого кримінальної справи свідчить про порушення прав людини і стрімке згортання демократичних свобод в Україні. Водночас переконані, що події навколо затримання директора “Тюрми на Лонцького” демонструють незацікавленість влади у правдивому висвітленні історії злочинного тоталітарного радянського режиму, яке неможливе без використання документів, що зберігаються в архівах СБУ й розсекречені лише частково.
Переконані, що діяння, які вчинили працівники СБУ 8 вересня 2010 р., створюють небезпечний прецедент на майбутнє, явно демонструють загрозу владного свавілля та цілеспрямованого державного втручання у професійну діяльність істориків з метою її жорсткого контролю. Безпрецедентна подія – порушення проти науковця кримінальної справи за використання нібито таємних документів понад піввікової давності – неминуче матиме міжнародний резонанс, який на міжнародній арені негативно вплине і на реноме України, і на авторитет її владних структур.
Вимагаємо відновити справедливість: належно розслідувати обставини затримання Р. Забілого, закрити кримінальне провадження проти історика, а також не допускати в майбутньому політичних репресій щодо науковців, які досліджують українську історію.
Костянтине, хоч ми з Вами «не сошлись характерами», однак мені щиро шкода, що Ви вирішили покинути Вкурсі. Думаю, що Ваш прощальний пост прибирати не треба. Це правда сьогоднішнього моменту. Ваша правда, а також правда взаємодії Вас і Вкурсі. Хай вона буде зараз така-як-є, і хай її буде видно.
Час минає. Змінюються люди, змінюються проекти, змінюються взаємодії.
Хто зна, як захочете Ви взаємодіяти із Вкурсі колись, в майбутньому.
Щиро вдячна за те, що мала з Вами змогу взаємодіяти, хоч і не завжди так, як хотілося.
Успіхів Вам. Ви направду потужна людина і хочеться побажати вам справжньої реалізації. Якщо зараз вона не Вкурсі — то хай буде там, де має бути.
А ЩО є священна історія, як не відкриття святості в собі та іншому?
В даному випадку — в Україні?
Мені колись один мудрий чоловік казав: «Як не знаєш, щО вибрати і яке воно, уяви собі Христа і спитай, як би він реагував на цю подію».
Я уявила собі Христа як глядача вашої вистави (теж богохульство?) і побачила, що Він був вельми задоволений. (Можливо, якби Його уявляв Святослав, Він би був незадоволений).
Святість-свято-любов…
Святість-догма-ритуал…
Любов у вашій виставі точно Є.
І ще, ця вистава нагадала мені такий епізод. В 2008 році, на конференції під Говерлою я познайомилась із Віталіком, який є одним із акторів на даному «вертепі». Віталік агресував, все намагався довести «западенцам», що «донецкие лучше» і т. ін. Якогось то дня пішли на Говерлу. Нас було десь 30, хтось запропонував заспівати гімн України. Всі стали в коло, я подумала, що Віталік формально постоїть поруч, або навіть ляпне щось традиційно-агресивне…
А він заспівав… Співав із задоволенням, натхненно, з усіма… Я не співала. Хапала ротом повітря і не могла здобути із себе і звука.
З того часу Віталій став для мене частинкою України, а ця історія — апокрифом священної історії України.
І це не профанація. Правда.
Чи в аграрному світі, чи в мільйонному місті, чи в церкві, чи в мечеті, чи в бібліотеці, чи біля пастушої ватри
душа потребує дотику ЛЮБОВІ,
яка в усіх релігіях і мовах
і є БОГ.
А чи знайшла хоч десь?
Сергію, вдячна за повідомлення, бо вже й сама подумувала про відповідь. Свого часу «воювала» з Прохаськом на Уніжі
(http://www.unizh.com.ua/news/detail.php?ELEMENT_ID=139), а тепер ось Андрухович ощасливлює.
Твоє повідомлення тим більш цінне, що воно з Донецька.
Можу зрозуміти, як Прохаська так і Андруховича, але категорично проти того, що вони свою духовну зневіру видають за інтелектуальне гіперпрозріння.Це небезпечно. Молодь, яка дивиться на них як на «гуру» не завжди втямить тонкий стьоб, але зневіру відчує моментально. І ця зневіра аж ніяк не додасть добра у нашу загальну скарбницю.
В 2004 році їздила із агітаційною групою по донеччині. Їхала туди як на чужу територію, а приїхавши, побачила там скільки України… Зболеної, струдженої, саму-себе-загубившу… однак Україну. Якось ми зайшли в кав*ярню, щось там замовили по-українське в російськомовної продавщиці. Відразу відчулася настороженість.Розговорилися.
-Я тоже ее люблю, Украину.
Якось так з болем: ну коли ж бо приймете мене за свою. Москва ж бо щодня каже, що я їхня…
То правда, Сергію, що «любов не має умовностей і застережень. Вона спонукає сприймати об'єкт любові таким, яким він є».
Донбас треба любити. Все решта можна вирішити.
Люблю тебе, не за правильні погляди, а просто за те, що ТИ Є.
Дякую :)))
Політика подвійних стандартів — це на загал властивість не лібералізму, а людської природи чи політики загалом. В тому числі ісламу. Покірність Богові/любові і покірність ритуалу — далеко і концептуально не одне і те ж.
Лібералізм — свобода — субєктність — творення — відповідальність/результативність;
Псевдолібералізм — свобода зростання его — десубєктизація Іншого — паразитування/нівеляція — споживання.
Із подвійністю стандартів лібералізму (реальної політики, яка прикривається цим терміном) цілком погоджуюсь.
Супер! Дай боже щастя і удачі Стрілецькому Куту! Якщо виграють, за ними потягнуться і інші, якщо програють… :(((
Напишіть щось про перемогу отого Кута, хоча б маленьку!
А як ми можемо підтримати ту перемогу? може якось можемо?
Святославе, ще раз перечитала Ваше початкове повідомлення, думаю, що справді, наше нерозуміння одне одного іде від «сплутування» КІЛЬКОХ взаємонесумісних речей, які подаються як ОДНЕ явище.
Отже:
1. Демократія і лібералізм як форма тиску на іншого та навіть форма прихованого тоталітаризму.
2. Захист мусульманських і загалом релігійних/консервативних цінностей перед ліберальним невіглаством;
3. Протест проти експансії псевдолібералізму на територію арабського світу.
З УСІМА пунктами можу погодитись. І навіть їх підтримую. Водночас вважаю, що у пункті 2. «захисту мусульманства» ви «перебираєте» міру і не зауважуєте, коли переходите на позиції захисту ісламського імперіалізму, та тим самим заперечуєте можливість Європи давати відсіч нівеляційним тенденціям ісламу.
Про іслам можна багато говорити, але залишається ФАКТОМ, що ви не можете одружитись із жінкою-мусульманкою, поки не приймете іслам. А всі діти від шлюбу чоловіка-мусульманини і жінки іншого віросповідання є також мусульманами. Тобто в ісламі, апріорно прийнята позиція (цим грішать і інші релігії, зараз не про них), що світ Іншого має бути ісламізований або знищений.
В наведеному Святославом уривку зображено кілька тенденцій:
1.Імперська і зневажлива позиція В.Британі до всіх не-британців; Впевненість, що всі мають прийняти стереотипи і цінності Заходу;
2.Намагання за допомогою лібералізму зруйнувати спротив ісламу та його ідентичність;
3.Самозахист Британії(Європи) від імперського навязування ісламом своєї ідентичності (Мене зовсім не болять заборони у Франції, бо коли ісламістів там стане більше, ніж 50%, не тільки француженки, але й французи одягнуть хіджаб).До речі, коли мусульманки кажуть, що їх діти не можуть ходити до школи, бо їх ображає розпяття і вимагають (в Італії) заборонити розпяття в навчальних закладах, — це один з суттєвих дзвоників руйнування місцевої ідентичності ІСЛАМОМ.
Тобто: заборони з боку Франції, Бельгії… тощо викликані не дурнуватим неприйняттям ісламських туристів, а інстинктом самозахисту власної ідентичності, яка уже суттєво атакується з боку численних ісламських діаспор в Європі.
Іслам, без сумніву, треба поважати, вивчати і навіть запозичувати в нього те, в чому він сильніший від нашої культури, водночас варто бачити, що під приводом ісламізації іде суттєва імперська робота по знищенню Європейської ідентичності і потурання їй приведе до тотального програшу.
«Тобі то треба???»
То правда, що менталітет, але не спішіть засуджувати тих дядьків. То просто фіксація мільйонів випадків БЕРЕЗУЛЬТАТНОСТІ протестної дії, дії по-правді, дії само-собою-зрозумілої.
Приходжу до нотаріуса у справі спадку: «Я, Дичковський Орест-Методій Миколайович, заповідаю своїй доньці Дичковській Галині Орестівні...»
— Ми не можемо розглядати вас як спадкоємицю.
-????????????????????
— Розумієте, Ваш батько Орест-Методій, а ви Орестівна, значить ви не його донька. Чим ви доведете, що ви його донька?
Ну, дійсно, чим я доведу очевидні для всіх речі, окрім, хіба хабаря? Скільки часу, довідок і нервів це мені коштуватиме?
А воно мені треба, доводити, що я то я?
Отак в досвіді тих дядьків десятки і сотні тих ситуацій…
«а воно мені тра?»
То не менталітет, то голос відчаю і зневіри, розпука власного безсилля, болісне усвідомлення, що ти НІЧОГО не можеш змінити…
Ото від того ідеш до кнайпи і заливаєш себе горілкою...:
— Мені нічого не тра…
Долучайтесь.
:(((((((((((((((((((((((((((
Чи таки не ляльки?
Мені цілком не шкода тих людей, які на темах Голодомору, ОУН та УПА робили собі карєру. Вічні партачі життя (див. Олену Телігу), вони при всіх владах правильні і свої. Вчорашні атеїсти, нинішні ортодокси, завтра, як треба, будуть ісламісти чи глобалісти (в залежності від ситуації). Для Руслана ці дослідження — не кар*єра, а поклик серця. Я це знаю не від сьогодні, саме тому його підтримую.
Абсурд і трагікомічність навіть не стільки в цьому, скільки в тому, що в нас тотально чорне є білим, а біле — чорним. Що коли ти кажеш цілком зрозумілі і відомі всім речі, маєш шанс отримати статус ідіота, водночас явні ідіотизми видаються за норму.
Хто має бажання підтримати це звернення — долучайте свій підпис тут або відішліть його на таку адресу: <havryshko@gmail.com>
Президента України В. Януковича
Генерального Прокурора України О. Медведька
Голови Служби безпеки України В. Хорошковського
Висловлюємо протест проти незаконного затримання директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”, науковця-історика Руслана Забілого, яке вчинили співробітники Служби безпеки України 8 вересня 2010 р. у Києві.
Останні події в сфері збереження національної пам’яті дають нам підстави вважати не випадковим той факт, що репресії з політичних мотивів торкнулись і нашого колеги, який активно вивчає український національно-визвольний рух, зокрема історію Української повстанської армії. Ті тенденції, які сучасна українська влада започаткувала в гуманітарній сфері, свідчать про намагання здійснити ревізію наукових здобутків у царині вивчення найскладніших та малодосліджених сторінок національної історії: Голодомору 1932–1933 рр., збройного етапу боротьби за незалежність України, а також політичних репресій в Україні періоду існування Радянського Союзу. Затримання Р. Забілого, а також вилучення у нього наукових матеріалів не можуть бути розцінені інакше, як ще один крок щодо встановлення в країні політичної цензури та недемократичного режиму.
На нашу думку, працівники СБУ вдалися до використання неприпустимих методів роботи, зокрема дій, які можна розцінити як відкритий психологічний тиск і залякування. Абсолютно незаконним є вилучення особистих речей історика, серед яких результати його десятирічної наукової праці – рукописи та друковані матеріали, – які він використовував тільки з науковою метою.
Не викликає сумніву і те, що відкриття проти Р. Забілого кримінальної справи свідчить про порушення прав людини і стрімке згортання демократичних свобод в Україні. Водночас переконані, що події навколо затримання директора “Тюрми на Лонцького” демонструють незацікавленість влади у правдивому висвітленні історії злочинного тоталітарного радянського режиму, яке неможливе без використання документів, що зберігаються в архівах СБУ й розсекречені лише частково.
Переконані, що діяння, які вчинили працівники СБУ 8 вересня 2010 р., створюють небезпечний прецедент на майбутнє, явно демонструють загрозу владного свавілля та цілеспрямованого державного втручання у професійну діяльність істориків з метою її жорсткого контролю. Безпрецедентна подія – порушення проти науковця кримінальної справи за використання нібито таємних документів понад піввікової давності – неминуче матиме міжнародний резонанс, який на міжнародній арені негативно вплине і на реноме України, і на авторитет її владних структур.
Вимагаємо відновити справедливість: належно розслідувати обставини затримання Р. Забілого, закрити кримінальне провадження проти історика, а також не допускати в майбутньому політичних репресій щодо науковців, які досліджують українську історію.
Час минає. Змінюються люди, змінюються проекти, змінюються взаємодії.
Хто зна, як захочете Ви взаємодіяти із Вкурсі колись, в майбутньому.
Щиро вдячна за те, що мала з Вами змогу взаємодіяти, хоч і не завжди так, як хотілося.
Успіхів Вам. Ви направду потужна людина і хочеться побажати вам справжньої реалізації. Якщо зараз вона не Вкурсі — то хай буде там, де має бути.
Твоє Бажання помножене на Дію обовязково дасть результат.
Успіхів у подальшому пошуку:))
В даному випадку — в Україні?
Мені колись один мудрий чоловік казав: «Як не знаєш, щО вибрати і яке воно, уяви собі Христа і спитай, як би він реагував на цю подію».
Я уявила собі Христа як глядача вашої вистави (теж богохульство?) і побачила, що Він був вельми задоволений. (Можливо, якби Його уявляв Святослав, Він би був незадоволений).
Святість-свято-любов…
Святість-догма-ритуал…
Любов у вашій виставі точно Є.
І ще, ця вистава нагадала мені такий епізод. В 2008 році, на конференції під Говерлою я познайомилась із Віталіком, який є одним із акторів на даному «вертепі». Віталік агресував, все намагався довести «западенцам», що «донецкие лучше» і т. ін. Якогось то дня пішли на Говерлу. Нас було десь 30, хтось запропонував заспівати гімн України. Всі стали в коло, я подумала, що Віталік формально постоїть поруч, або навіть ляпне щось традиційно-агресивне…
А він заспівав… Співав із задоволенням, натхненно, з усіма… Я не співала. Хапала ротом повітря і не могла здобути із себе і звука.
З того часу Віталій став для мене частинкою України, а ця історія — апокрифом священної історії України.
І це не профанація. Правда.
душа потребує дотику ЛЮБОВІ,
яка в усіх релігіях і мовах
і є БОГ.
А чи знайшла хоч десь?
:))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))
(http://www.unizh.com.ua/news/detail.php?ELEMENT_ID=139), а тепер ось Андрухович ощасливлює.
Твоє повідомлення тим більш цінне, що воно з Донецька.
Можу зрозуміти, як Прохаська так і Андруховича, але категорично проти того, що вони свою духовну зневіру видають за інтелектуальне гіперпрозріння.Це небезпечно. Молодь, яка дивиться на них як на «гуру» не завжди втямить тонкий стьоб, але зневіру відчує моментально. І ця зневіра аж ніяк не додасть добра у нашу загальну скарбницю.
В 2004 році їздила із агітаційною групою по донеччині. Їхала туди як на чужу територію, а приїхавши, побачила там скільки України… Зболеної, струдженої, саму-себе-загубившу… однак Україну. Якось ми зайшли в кав*ярню, щось там замовили по-українське в російськомовної продавщиці. Відразу відчулася настороженість.Розговорилися.
-Я тоже ее люблю, Украину.
Якось так з болем: ну коли ж бо приймете мене за свою. Москва ж бо щодня каже, що я їхня…
То правда, Сергію, що «любов не має умовностей і застережень. Вона спонукає сприймати об'єкт любові таким, яким він є».
Донбас треба любити. Все решта можна вирішити.
Люблю тебе, не за правильні погляди, а просто за те, що ТИ Є.
Дякую :)))
Дай Тобі БОЖЕ…
Лібералізм — свобода — субєктність — творення — відповідальність/результативність;
Псевдолібералізм — свобода зростання его — десубєктизація Іншого — паразитування/нівеляція — споживання.
Із подвійністю стандартів лібералізму (реальної політики, яка прикривається цим терміном) цілком погоджуюсь.
Напишіть щось про перемогу отого Кута, хоча б маленьку!
А як ми можемо підтримати ту перемогу? може якось можемо?
Отже:
1. Демократія і лібералізм як форма тиску на іншого та навіть форма прихованого тоталітаризму.
2. Захист мусульманських і загалом релігійних/консервативних цінностей перед ліберальним невіглаством;
3. Протест проти експансії псевдолібералізму на територію арабського світу.
З УСІМА пунктами можу погодитись. І навіть їх підтримую. Водночас вважаю, що у пункті 2. «захисту мусульманства» ви «перебираєте» міру і не зауважуєте, коли переходите на позиції захисту ісламського імперіалізму, та тим самим заперечуєте можливість Європи давати відсіч нівеляційним тенденціям ісламу.
Про іслам можна багато говорити, але залишається ФАКТОМ, що ви не можете одружитись із жінкою-мусульманкою, поки не приймете іслам. А всі діти від шлюбу чоловіка-мусульманини і жінки іншого віросповідання є також мусульманами. Тобто в ісламі, апріорно прийнята позиція (цим грішать і інші релігії, зараз не про них), що світ Іншого має бути ісламізований або знищений.
В наведеному Святославом уривку зображено кілька тенденцій:
1.Імперська і зневажлива позиція В.Британі до всіх не-британців; Впевненість, що всі мають прийняти стереотипи і цінності Заходу;
2.Намагання за допомогою лібералізму зруйнувати спротив ісламу та його ідентичність;
3.Самозахист Британії(Європи) від імперського навязування ісламом своєї ідентичності (Мене зовсім не болять заборони у Франції, бо коли ісламістів там стане більше, ніж 50%, не тільки француженки, але й французи одягнуть хіджаб).До речі, коли мусульманки кажуть, що їх діти не можуть ходити до школи, бо їх ображає розпяття і вимагають (в Італії) заборонити розпяття в навчальних закладах, — це один з суттєвих дзвоників руйнування місцевої ідентичності ІСЛАМОМ.
Тобто: заборони з боку Франції, Бельгії… тощо викликані не дурнуватим неприйняттям ісламських туристів, а інстинктом самозахисту власної ідентичності, яка уже суттєво атакується з боку численних ісламських діаспор в Європі.
Іслам, без сумніву, треба поважати, вивчати і навіть запозичувати в нього те, в чому він сильніший від нашої культури, водночас варто бачити, що під приводом ісламізації іде суттєва імперська робота по знищенню Європейської ідентичності і потурання їй приведе до тотального програшу.
То правда, що менталітет, але не спішіть засуджувати тих дядьків. То просто фіксація мільйонів випадків БЕРЕЗУЛЬТАТНОСТІ протестної дії, дії по-правді, дії само-собою-зрозумілої.
Приходжу до нотаріуса у справі спадку: «Я, Дичковський Орест-Методій Миколайович, заповідаю своїй доньці Дичковській Галині Орестівні...»
— Ми не можемо розглядати вас як спадкоємицю.
-????????????????????
— Розумієте, Ваш батько Орест-Методій, а ви Орестівна, значить ви не його донька. Чим ви доведете, що ви його донька?
Ну, дійсно, чим я доведу очевидні для всіх речі, окрім, хіба хабаря? Скільки часу, довідок і нервів це мені коштуватиме?
А воно мені треба, доводити, що я то я?
Отак в досвіді тих дядьків десятки і сотні тих ситуацій…
«а воно мені тра?»
То не менталітет, то голос відчаю і зневіри, розпука власного безсилля, болісне усвідомлення, що ти НІЧОГО не можеш змінити…
Ото від того ідеш до кнайпи і заливаєш себе горілкою...:
— Мені нічого не тра…
В Зеленого Шума.
А в нашого Шума
Зеленая шуба.
Пішли Шумильце, моє серденько,
рубати…
нема Шумильця, моє серденько
на селі…